Журналісти, якщо вони — хороші психологи, завжди можуть об’єктивно оцінити настрій заходу і дати оцінку поведінці його учасників. Помічають багато: реакцію, рухи, особисте ставлення кожного до події.

Часто про це не хочеться писати в статтях, бо живемо в одному місті і завтра обов’язково відчуєш, кому перейшов дорогу. За це нас інколи критикують, забуваючи про головний професійний урок «четвертої влади»: не вміють сприймати критику в місцевій пресі — це факт.

Журналістика — це не пости в мережі, які може писати кожен. Це — відповідальність за слова, які залишаються в архівах ЗМІ і не стираються кнопкою «delete». Це — авторитет, що так само можна зіпсувати, як і працюючи на іншій роботі.

Про авторитет у професії мають пам’ятати всі. Часом хочеться порадити в організації владних заходів — незаангажованого режисера, щоб не було все «за протоколом». І щоб нові люди не так швидко ставали чиновниками до мозку кісток.

Бо коли стають, то їх «іншість» чітко помітна в деталях: в одязі, вартості парфуму, що рідко свідчить про низьку зарплату, у специфічній манері заходити в залу, у змісті промов і, навіть, у мовчанні.

Не хочеться вважати, що владні крісла звужують думки до рамок тендерів та іншої бюрократії, але не всі люди, працюючи у владі, пам’ятають, що вони — так само найняті на роботу, як наймають на роботу вчителя, прибиральницю, маляра чи журналіста.

Тішить, що є ті, котрі про це не спішать забувати. І вони, закономірно, викликають не критику, а повагу. Чому не всім вдається адекватно реагувати на виклики життя — про це є книга «Емоційний інтелект» Даніела Гоулмана.

Від того, чи розуміє людина своє місце у владному кріслі, залежить те, що про неї напишуть завтра в газетах чи мережі. Нині Інтернет став каталізатором реальності. Інколи — суб’єктивним, часом — необ’єктивним, але в дописах часто з-поміж сміття можна прочитати те, що лишається за лаштунками і декому ріже око.

Що керує при цьому людьми — пошук справедливості, заздрість, образа чи бажання когось «підсидіти», — у кожному випадку — то своє. Тому в мережі багато сміття і ботів, адже не всім вистачає сміливості говорити від власної особи. Живемо ж в одному місті. Залишається відділяти зерна від полови. У дописах, промовах, діях.

Юлія Климчук