Вже давно у сільському клубі не бачили стільки людей. Але сьогоднішній день був винятком. До забутого бригадного села приїхав гість із столиці. Вийшов із шикарного автомобіля і до людей пішов. Як у них кажуть, в народ. І за руку вітається, і посміхається, і з жінками жартує. Ну геть, як батько рідний. Мабуть, скоро будуть вибори, пошіптували люди, ідучи на зустріч.
Дід Пилип зручно вмостився на передньому ряду поруч із сусідом, дідом Макаром. Високий державний посадовець вийшов до трибуни. Гарний дорогий костюм, шикарне взуття, вишукана краватка, — все свідчило про його високий соціальний статус. Говорив довго. Спочатку про ситуацію у державі, потім про тих, хто винен у наших бідах. При цьому вихваляючи політичну силу, яку він тут представляв. Розповідав про ті перспективи, що чекають на селян, якщо саме їх партія прийде до влади. Про розбудову села і про те, як гарно, заможно та щасливо заживуть люди…
Додому дід Пилип прийшов у гарному настрої. Людина живе надією, а що, як і справді, все станеться саме так. За вечерею все розповідав дружині, як то вони заживуть і яким гарним стане їх село. Жінка слухала чоловіка недовго.
— Та годі вже тобі, старий дурню, казки тут розповідати. Чи вперше ми ці обіцянки чуємо. А ти, пеньок старий, віриш у ці побрехеньки.
— Та що ти, Параско, ти б чула, який він розумний і все про наше життя знає, і про проблеми наші, як про свої, говорив.
— Та, — сумно зітхнула жінка, — всі вони грамотні і говорять усе правильно, от тільки роблять все навпаки. Послухаєш, аж серце защемить, ну так вже їм болить душа за народ. Аж заплакати хочеться, що так переймаються нашим життям.
— Та лягай вже спати, мрійник, — гримнула Параска на чоловіка. — Завтра рано вставати, до млина треба їхати. Бо їхніми обіцянками тебе не нагодуєш.
Дід Пилип важко піднявся, підійшов до ікони, помолився, та й почалапав до ліжка. Довго ще лежав і думав про те, що почув, і так хотілося дожити до обіцяного світлого майбутнього…
…Ранок був якийсь особливий. Дід Пилип розкрив очі і ніяк не міг зрозуміти, де знаходиться. Гарна простора кімната, нові меблі. У кріслі біля вікна сидить жінка в новій сукні, з гарною зачіскою, читає газету. Добре придивившись, дід впізнав свою Параску. На кухні замість печі нова імпортна газова плита, сучасний холодильник, різна побутова техніка. На столі — чашка кави, на тарілці — бутерброди з червоною ікрою, сиром, ковбасою, фрукти. Ще не зовсім розуміючи разючу переміну, дід снідає, одягає новий костюм, випрасувану сорочку, краватку, модні туфлі на високих підборах і виходить з будинку. У дворі стоїть шикарний чорний «Мерседес». Дід Пилип сідає в машину і їде по центральній асфальтованій, гарно освітленій, вулиці села. Справа від дороги стоїть нова школа. Трохи далі — двоповерховий дитячий садочок. Зліва — нова сучасна лікарня, торговельний центр, Будинок культури і спортивний комплекс із плавальним басейном, сауною. Ще далі декілька міні-заводів з переробки молока та м’яса. Ось нові виробничі комплекси. А які гарні двоповерхові приватні будинки, очей не відвести. Он новий будинок діда Макара. А ось і сам дід Макар на новенькому «Джипі» їде назустріч. Дід Пилип незчувся як проїхав на кінець села, а там зеленіють жита, пшениця і льон, а далі біліє гречка. Безмежні поля на таких родючих землях неньки-України. Через відчинене вікно автомобіля обличчя обдає свіже повітря. І так легко дихається, і серце радіє від життя такого і благодаті на цій землі. Співати хочеться…
Раптом дід Пилип відчув поштовх і розплющив очі. Перед ним стояла Параска. Дід дивився на жінку, і йому здалось, що він спустився з небес на землю.
— От, бісова баба, — гримнув сердито Пилип — такий сон перебила.
— Тобі б усе спати, — закричала Параска, — вже давно час до млина їхати. Он Макар вже годину тому поїхав. А ти знову будеш у черзі півдня стояти, старий ледацюго.
Дід Пилип почухав потилицю, вдягнув стару куфайку, взув кирзові чоботи. Випив склянку молока з хлібом, рукавом витер губи, скрутив самокрутку і мовчки пішов на вулицю.
Його «мерседес» уже чекав на нього. Параска нагодувала коней, і вони переступали з ноги на ногу в очікуванні господаря.
— В-й-о, — крикнув старий, піднявши батога, і транспорт рушив з місця. Дід Пилип Їхав центральною вулицею села, по якій можна було проїхати тільки кіньми, та й то не скрізь. Справа від дороги виднілася колишня ферма, котру тепер селяни помаленьку розбирали на цеглу. Далі — приміщення магазину сільпо та приймального пункту, що вже чотири роки стоять без вікон і дверей. Зліва, як сирота, стоїть старенький з полатаним дахом сільський клуб, на дверях якого висить величезний замок, а на його територіїї пасуться дві кози. Ось старенька сільська школа, мабуть, єдина установа на селі, де ще кипить життя.
Дід вже виїхав за село. Тепер з обох боків було видно поля, частина з яких була засіяна фермерами, а більша частина дала хороший врожай бур’янів. Коні їхали повільно, ніби боялись відірвати господаря від роздумів.
А дід Пилип їхав і з великою тугою в серці згадував чарівний сон, думав про своє життя і не міг зрозуміти, чому такі розумні політики, які все знають і так гарно про все говорять, не можуть забезпечити нам життя, гідне людини? Мабуть, Параска все-таки права. Скільки разів він чув по телевізору з високих трибун та майданів гарні обіцянки про щасливе майбутнє. І вони таки будують це майбутнє, але, на жаль, не для народу…
Село залишилось позаду. Дід обернувся, і його погляд зупинився на церкві, що стояла на горбочку. Дід Пилип чомусь згадав слова свого покійного батька, який завжди говорив дітям, — потрібно мати терпіння. Терпіння. А скільки ще може терпіти народ той хаос, безлад та беззаконня, що стали нормою нашого життя? Чи надовго вистачить нашого терпіння?