Було близько півночі. Галина солоденько посапувала. Панасу ж не спалося. Повернувшись до стінки, розглядав русалчині пишні принади на килимі, на який крізь вікно падали промені повного місяця. Панас то важко зітхав, то постогнував, як ото Сірко за вікном у буді, якого чомусь забули погодувати ввечері. Панас боляче переносив свої промахи, невдачі. Хотілося з цим наболілим багажем з кимось поділитися. Штурхає дружину.
Панас: Галю. Галюсю! Га…
Галина (спросоння): Га?! Що?!
Панас: Не розбудив?
Галина (спересердя): Ні, приспав! Що ото за звичка дурна будити серед ночі? Що тобі треба, вічний кандидате?
Панас (ображено): Бачиш, і ти з мене кепкуєш.
Галина: А що маю робити? Казав, що в золоті купатимемось, коли депутатом станеш! На ці, Канари, їздитимемо!
Панас: Не на «Ціканари», а на Канари.
Галина: А я що кажу? (І дорікнула.) Корову продав, бичка продав, свиней, гусей…
Панас: Так для діла ж.
Галина (бурчить): Для діла… Не вибрали ж.
Панас (важко зітхає): Не вибрали. А скільки витрачено сил, скільки нервів. А скільки я їм гречечки роздав! Скільки борошенця позавозив! Скільки олійки порозносив! Скільки… Єх-хе-ге… І що маю? Он бабі Кульбисі паркан полагодив, город на зиму перекопав. Обіцяла за мене голосувати, а вчора вона мені з-за плоту дулі показувала.
Галина: Може, здуріла стара?
Панас: Еге! Ще нас розумом переживе! Каже: «Дякую за ремонт! Дякую за подарунок! Але я все одно за іншого голосувала! Так тобі і треба!» Ну? Що скажеш?
Галина: Так і є: збожеволіла.
Панас: От така дяка. А я ночей недосипав. По району мотався, як ошалілий. І заради кого? Та для того, щоб їм краще життя зробити, а вони… Дорогу он по вулиці полагодив. Відсівчиком висипав. Гарненько так стало.
Галина (сердито): «Гарне-нько»!.. Ліпше помовчав би! Люди он нарікають! Дощ про­йшов — і знову по тій дорозі ні проїхати, ні пройти.
Панас (задумливо): А якби став депутатом, то, може, й асфальт поклав би. Місток через рівчак на Ольшинці кинув би. Щоб легше було до осичини добиратися. По червоноголовці... О-о! Які там ростуть червоноголовці! Як дядьки! А трошки нижче, до болота, такі бабки ростуть, як…
Галина (дратівливо): Як баби! Давай уже спати! Мабуть, уже за північ.
Панас (хмуриться): Ех-хе-ге… Давай.
Галина повернулася на правий бік, Панас — на лівий. Галина заплющила очі й уже почала віддаватися в лабети сну, а Панас сумовито продовжував розглядати русалку на настінному килимі. «Що їй, — думав він. — Ні клопоту, ні турбот. Лежить собі нерухомо на прибережній травичці. Гріється на сонечку. Байдуже їй до нашого суєтного життя. Хм, а вона нічогенька!»
Панас: Галю! Га…
Галина: Га! Ну?!
Панас: Ти цього…
Галина: Що?!
Панас: А міг же й порядок навести.
Галина: Хто?
Панас: Ну я, звісно.
Галина (позіхаючи): Де?
Панас: Ну, там. У залі засідань. Щоб працювали, як треба, а не пики одне одному товкли.
Галина: Думаєш, що один впораєшся з тією зграєю?
Панас: А пам’ятаєш, як я село голоблею ганяв? То хлопаки в сусіднє село, Реп’яшки, повтікали. То я заодно і тих поганяв, реп’яшинських!
Галина: Коли то було?
Панас: Та я і зараз нівроку. Зрештою, не пропадемо. Іван Семенович обіцяв мене десь прилаштувати. Поки що...
Галина: А потім що?
Панас: Знову балатуватимусь.
Галина: Куди?
Панас: Куди-куди! Туди ж!
Галина: Це коли?
Панас: Через п’ять років.
Галина: О! «П’ять років»! Ще дожити треба!
Панас: А куди подінуся?
Галина: Он бачив по телевізору, що в Америці робиться? Яка стихія вирує? Затоплює, засипає, дерева з корчами вириває…
Панас: А ми тут до чого?
Галина (філософствує): Земля кругла.
Панас: А я наступного разу все одно свою кандидатуру висуватиму.
Галина (твердо): Корови не дам! І бичка не дам! І гусей…
Панас (заспокійливо): Щось придумаємо.
Галина: Думай. Але мовчки. Ліпше уві сні.
Панас: Сплю, сплю.
Через півгодини.
Панас: Галю… Галюню…
Галина: Панасику, я тебе зараз приб’ю! Мені рано вставати! Спи вже!
Панас: Сплю, сплю.
Чоловік повернувся до стінки. Заплющив очі. За хвилю він уже думкою витав у небесах, тобто, у «верхах». Уявляв себе поважним цабе, мало не міністром. Зі шкіряним портфеликом у руці. З охороною по боках. Усі з ним вітаються, руку подають. Навіть русалка килимова припливла. Загигикала так загадково. Потім посадила на себе Панаса і попливла кулуарами. Поміж колон, поміж осіб поважних. Потім — по сходах угору. І все вище і вище. І так реготала, що Панас аж перелякався. Простягнувши руки вперед, він закричав щосили: «Галю! Галюсю! Рятуй!»
Галина (тормосячи чоловіка): Панасе! Що з тобою?
Панас (прокидається, піт з чола — градом): Я вдома?
Галина: Хіба не бачиш?
Панас: Таке приверзлося.
Галина: А ти про хороше думай. Про прекрасне! Вічне! І сон буде спокійний.
Панас: Гаразд. Дякую! І це… Килим на стінці треба поміняти. Візерунок на ньому якийсь важкий. Засинати не дає.
Галина (посміхаючись): Замінимо. Обов’язково! Спи, спи, мій кандидатику-депутатику. Спи.