— Передайте дівчині з Канун, щоб вона до вас більше не приходила, — сказав він, — бо буде погано.
Від Горлінської Соня Шуберт пішла в лівобережну частину с.Гульськ, яку місцеві жителі називали Будьонним (від колишнього колгоспу ім.Будьонного). Тут вона знайшла притулок у будинку вчителя Івана Івановича Антонюка (1916-1991 р.), а потім — у Еммеліни Гербертівни Найман (1915-2003 р.). Остання народилася в німецькій колонії, а пізніше переселилася в Гульськ. Мати її, як «ворог народу», була розстріляна в 1939 р., а брата, Замеля Наймана, жителі села в 1941 р. обрали старостою. Брат зі своєю сім’єю займав другу половину будинку і напевно знав, кого ховає його сестра.
В усіх селах висіли оголошення: тим, хто переховує «жидів», погрожували розстрілом всієї родини. Довго знаходитися на одному місці було небезпечно. Поруч із Найманами проживало багато сусідів, які могли помітити сторонню людину. Соня Шуберт пішла в правобережну частину Гульська, до Поліни (Палазі) Куриленко, з якою разом навчалася в Гульській школі. Вдень вона ховалася під ліжком, а вночі виходила зі схованки. На протилежному боці вулиці жила сестра Поліни Куриленко, яка не знала, кого переховує Поліна. Після війни Бондар (Куриленко) Поліна Олексіївна (1923-2009 р.) працювала у своєму селі вчителькою молодших класів.
Будинок, в якому жила Поліна Куриленко, знаходився в центрі Гульська. Туди часто заходили гості, й Соні довелося шукати безпечніше місце. Виручила колишня однокласниця Алла Касяневич, яка жила на хуторі, між селами Гульськ і Кикова, недалеко від лівого берега річки Случ. У будинку Алли Касяневич та її матері Марії Юріївни Соня Шуберт провела близько 10 днів. Після війни Алевтина Миколаївна Касяневич (1922-1992 р.) працювала в Гульську вчителькою молодших класів.
Серед жителів с.Гульськ, в чиїх будинках ховалася Софія Йосипівна, вона згадує також Лізу Дмитренко, яка була приблизно на два роки старша за неї та після закінчення Гульської школи вступила до вищого навчального закладу. Під час окупації Ліза жила зі своєю старшою сестрою в маленькій хатинці в правобережній частині Гульська. Кілька днів, які Софія Йосипівна провела у них, вона через холоднечу в хаті просиділа разом із сестрами на печі. Як стало нещодавно відомо, Єлизавета Петрівна Дмитренко (1921-2008 р.) працювала з 1954 р. до виходу на пенсію вчителькою російської мови та літератури Киянської школи.
У теплу пору року постійним притулком Соні Шуберт служив лісочок під назвою Облиг, розташований між Канунами й дорогою «Новоград-Волинський — Баранівка», метрів за 300 від останньої. Тут Софію Йосипівну ніхто не бачив. В Облигу їй були знайомі кожен кущик, кожна стежечка. Голод вона тамувала картоплею, яка росла на полі поруч із лісочком.
Згаданий раніше Амос Павлович Мельник організував у 1942 р. дві зустрічі Софії Йосипівни з її батьком, який ховався десь поблизу, та якого вона давно не бачила. Перший раз вони зустрілися, коли Соня вчергове перебувала в Емілії Тетельмайєр. Друга зустріч відбулася через кілька місяців у Зоні Чапської, яка жила в Канунах біля школи. Чоловік Чапської до війни був репресований. Взимку, коли Соня знайшла в цьому будинку короткочасний притулок, там через відсутність палива замерзала вода. Під час другої зустрічі, що відбулася в день Андрія (13 грудня), Йось Шмулевич сказав: «Не може бути, щоб всіх убили. Хтось має вижити ... ». Хоча він не назвав нікого конкретно, було ясно, що мова йшла про його дітей. Крім того, батько звернувся з напутнім словом: «Нікому не мстіть!».
Перед Різдвом 1943 року Соня Шуберт попросилася на нічліг у будинок, де жили дві сестри-польки Генефа (за даними Стриївської сільради, її повне ім’я — Нечипорук Генефа Йосипівна, 1907 р.н.) і Марцеліна. Стояв він на хуторі, між селами Кануни й Стриєва. Генефа розповіла Соні, що нещодавно ходила в Кануни і почула там розмову. Батько Марини Савчук, Сониної подруги, який провідував у селі своїх родичів, казав комусь: «Якщо побачите Соню, то скажіть їй, хай вона не боїться і приходить до нас». Батьки Марини були суботниками. Ймовірно, за цей «злочин» батькові довелося відбувати покарання. До війни, коли Савчуки жили в Канунах, Соня вчила Марину грати на гітарі, але під час війни вони перенесли свою хату в с.Суємці. Генефа запропонувала Соні показати їй дорогу. Наступного вечора вони разом пішли в Суємці, й Генефа завела її до Савчуків. У цьому селі Соню ніхто не знав, і тому особливої схованки в хаті вона не мала, а якщо до господарів приходив хтось чужий, — йшла в іншу кімнату. В Суємцях Соня прожила близько місяця і трохи поправилася.
На зворотному шляху вона вирішила знову побувати в рідному селі. Проходячи повз кладовище на околиці Канун, зайшла в хату, що стояла поруч. Господарі подивилися на Соню такими очима, що їй стало все зрозуміло.
— Що, нема батька?
— Нема.
І вони повідали Соні про те, як загинув її батько.
У день Водохреща (19 січня), на світанку, Йось Шуберт переходив річку Смолка. Його зустрів Глущук разом з іншими поліцейськими. Жителі Канун, які збиралися святити воду, стали мимовільними свідками розправи. Вони просили відпустити Йося Шмулевича, але Глущук відмовився: як винагороду за вбивство «жида» він мав отримати відро самогону. Йосю Шмулевичу зв’язали руки і повели в двір школи.
— Розв’яжи йому руки, він не втече, — сказав поліцейський Дерес, який вважався в Канунах свого роду дільничим.
Після того, як Йосю Шуберту розв’язали руки, Глущук простягнув гвинтівку місцевому жителю на прізвисько Антох і наказав йому стріляти. В Антоха тремтіли руки. Він вистрілив, але влучив у ключицю.
— Не мучте, стріляйте в серце! — вигукнув Йось Шмулевич.
Тоді вистрілив Глущук і не схибив.
— Ось так стріляють! — похвалився він і суворо заборонив селянам ховати вбитого. Відразу після розстрілу Василь Копчук передав Амосу Мельнику чоботи і кожух Йося Шуберта (пізніше чоботи забрала Соня Шуберт). А труп батька на другий день після розстрілу безслідно зник.
Взимку 1942-43 років, коли поліцейські часто виїжджали в села на облави для набору молоді, Софія Йосипівна змушена була ховатися в скиртах гречаної соломи, що стояли між Канунами і дорогою «Новоград-Волинський — Баранівка». В одній із них вона одного разу зненацька побачила свою сестру Іду, яка ледь подавала ознаки життя. Соні довелося розтирати її руками. Деякий час вони були разом. Одного разу Соню й Іду побачив у скирті знайомий односельчанин, який приїхав за соломою.
— Ой, дітки, то ви тут! — вигукнув він. — Яку я вам радість приніс! Глущука вбили партизани! Але ви не з’являйтеся. Крім нього, є інші поліцаї.
Іда просиділа в скирті близько місяця, після чого, за порадою сестри, пішла в Гульськ до вчителя Антонюка, пізніше — до Емілії Найман.
А Соня просиділа в скирті близько двох тижнів, майже нічого не їла, відморозила вуха. Для того, щоб зігріти ноги, виходила на дорогу і прислухалася. Якщо хтось їхав, бігла в поле або в Облиг. Одного разу, перетинаючи поле між Гульськом і Киковою, вона натрапила на якусь самотню хату. Там жила незнайома жінка, яка ворожила на картах (два її сини знаходилися на фронті).