На тижні вперше з січня цього року побував на Київщині. Поїхав разом із ПФК «Звягель» на дебют команди у професійному футболі.

...Сліди війни на трасі «Київ-Чоп» майже прибрали. Дорожнє покриття, відбійники жодним чином не нагадують про криваві бої навесні. Видно, що гарно попрацювали ліквідатори й дорожні служби.

Але мосту на розв’язці на повороті на Макарів немає. Біля одного з блокпостів, як нагадування про бойові дії, стоїть спалена вантажівка. Час від часу трапляються зруйновані пішохідні мости.

Чим ближче до Києва, тим більше трапляється вздовж дороги пошкоджених — обстріляних чи навіть ущерть зруйнованих — будівель. Придорожні кафешки й ресторанчики, приватні оселі, багатоповерхові готелі... Багато спалених і завалених великих складів і гіпермаркетів. Частина з них відбудовується.

У населеному пункті Мила повертаємо на північ. Вузька дорога насичена автомобілями — пристоличні містечка й села активно живуть. За декілька кілометрів від Житомирської траси обабіч дороги стовбичить із десяток одиниць спаленої ворожої бронетехніки. З огляду на загальний порядок і благоустрій, напрошується висновок: залишили не дарма — щоб бачили, якою ціною... Якою ціною ця й інша рашистська техніка не дійшла до траси.

Дорога заворожує пейзажами й відмінною якістю асфальту. Ну, не може бути, щоб після боїв такою залишилася — полагодили.

На повороті на Бучу — знову в канаві спалена вантажівка-бетоновоз. Знову — символ.

А через кількасот метрів — школа... для собак. Принаймні, так стверджує вивіска. «Гімназія», — жартуємо в автобусі.

Буча. Важко повірити, але місто, яке пережило найкривавішу окупацію, зараз, як і до повномасштабної війни, виглядає краще, ніж... ну, не будемо порівнювати, хоч і напрошується.

Так, у Бучі залишилися зруйновані супермаркети, пошкоджені багатоповерхівки...

Але! Усі інші матеріальні нагадування про бойові дії ліквідовано. У парках і скверах — ідеальний благоустрій. На дорогах — нормальний асфальт і працюють світлофори. Подекуди на ліквідації наслідків розбитих конструкцій ще працюють. На одному з об’єктів я помітив одразу три крани.

І головне — є люди! Їх так багато, що на головній вулиці утворився автомобільний «корок» довжиною з кілометр, і нам довелося об’їжджати бічними дорогами, щоб не спізнитися на матч.

Місто — гарне. У сосновому лісі.

Далі минаємо Гостомель, ще якісь селища. Часто бачимо наслідки руйнувань, але все, як би то висловитися, — систематизовано. Немає хаосу.

На подвір’ї металобази упокоїлися декілька знищених ворожих танків. Звісно, де ж їм ще зараз бути, як не на кладовищі-металобазі?

На одному з магазинів великими червоними літерами написано: «Діти». Хтозна, чи вберіг цей напис тих дітей...

Невдовзі трапляється біля одного з обійсть авто, з усіх боків помальоване червоними хрестами. Певно, так хотіли довести до відома окупантів, що автомобіль використовують у медично-гуманітарних цілях.

Нарешті Демидів. Кінцева точка нашого маршруту. Тут грає свої домашні матчі евакуйований із Миколаєва футбольний клуб «Васт». Як для невеличкого селища, бачимо добротний стадіон, дещо схожий на тренувальну базу, бо має, крім основного, запасне поле, чимало комплектів воріт і загалом виглядає комфортно й доглянуто.

Доки команда готується до гри, є півтори години вільного часу. Йдемо з товаришем оглянути селище й поглянути на місцеву диковинку — Київське море. Гугл-карта показує, що до нього лише кілька кілометрів навпростець.

Але місцеві, в яких питаємо найближчу дорогу, одразу кажуть: не пройдете — у нас усе залило.

Починаю з’ясовувати (хоча насправді й раніше про це читав), що, виявляється, річка Ірпінь, унаслідок зупинки насосів, залила леваду, а разом із нею — ледь не пів села в низині: двори, городи... Тут навіть не мають урожаю. Бо не садили. Бо вода стоїть, хоч МНСники й намагаються її відкачувати.

За символічну «плату» — декілька сигарет — тамтешній дядько в літах пропонує провести до затоплених територій. Хвилин через 15 ходу погляду відкривається «море в полі». Величезна вода, куди не глянь, посеред якої стоять дерева, з чого видно, що це було колись луками чи переліском. А ще — вода у дворах. Цілі озера, хоч на човні пливи з хати до сараю.

Аж ген-ген на обрії видніється земляний вал, який позначає початок Київського водосховища. На ньому проглядаються опори ліній електропередач. Десь там — дамба, шлюзи й насоси. Коли вони працювали, то цієї повені не було — ірпенська вода сумирно перекачувалася через рукотворний вал у рукотворне море.

На березі рибалить ще один дідок. Назвався Мунтяном. Каже, його так із дитинства кличуть. Біля нього — майже допита півторачка чогось, що за кольором нагадує вино. Шмурдяк на таке кажуть.



Дідусь, знову ж таки, за стандартну місцеву «таксу» — сигарети — погоджується «усе розказати». Каже, що приходили до нього в хату рашисти — усі в таких «мишачих бомжуватих одностроях», просили... їсти, хоч би картоплі якої. І сигарет. Якось язик не повертається питати в діда, чи дав він їм «їсти». Ми були тут, а він — там...

Тим часом у діда «клює». Кажу: тягніть, он поплавок повело! Він смикнув вудку, і... нічого. Але не сердиться, лише не зло додає: «А не пи…ди ото під руку! А краще — дай ще пару сигарет, бо пенсія післязавтра, а курити — нічого».

Дядько далі розказує, що в оцій ого-го якій величезній водоймі покояться два гелікоптери окупантів (інші місцеві інформацію підтвердили, ба більше — додають до «трофеїв» річки Ірпеня ще й ворожу бронетехніку).

Поговорили-побалакали, подякували за інформацію, повертаємося на футбол. Знову зустрічаємо нашого першого знайомого, який вирішив пересвідчитися, чи ми не заблукали. Дорогою назад розказує, що все життя пропрацював на насосній станції.

Дев’ять насосів перекачували води Ірпеня в Київське море (так уже склалася гідротехнічна ситуація після будівництва Київської ГАЕС). А коли йшли рашисти, то наші пошкодили насоси (за іншою версією, це зробили окупанти), і Ірпінь залив усе навколо вщерть...

Ні пройти, ні проїхати. Навіть на танку. Річка-герой. Один із рятівників столиці.

На центральній вулиці дядько, реагуючи на наші погляди в бік пошкодженого чотириповерхового багатоквартирного будинку, розповідає, що то наслідки влучання ракети — лупонула прямо в дорогу. Усе навколо пошкодило вибуховою хвилею. Але дорогу, каже, відновили: засипали вирву, поклали асфальт.

«Он, бачте, новий асфальт», — якби він не звернув увагу, то, здається, що так було завжди.

Хоче піти на футбол. Але гра, як і всі матчі професійних команд із початку війни, — без глядачів.

Дядько, схоже, не дуже розчаровується: за своїх, може б, і повболівав, але сьогодні грають Миколаїв проти Новограда. «Їхніх» немає.

За тим, щоб на стадіон не потрапили сторонні, слідкують стюарти. Ми — у складі «офіційних осіб», нас пускають.

Перед цим дружньо спілкуємося з тамтешніми МНСниками, які чергуватимуть на матчі. Рятувальники дозволяють пофоткати пожежний автомобіль, який активно залучався до ліквідації усіх можливих наслідків рашистської навали. Під час одного з виїздів постраждав, але наразі відновлений і несе бойове чергування. Надпис на борті нагадує «русскому кораблю» напрям руху.



Футбол, загалом, своїм результатом і грою ПФК «Звягель» задовольняє новоградців.

Але ця історія — хоч і навколофутбольна, але не про футбол. Звіт про гру читайте окремо.

Додому повертаємося іншою дорогою — через Київ. Заїжджаємо з боку Оболоні. Повсюди — на всіх можливих перехрестях і поворотах, в’їздах і проїздах — столиця тримає напоготові «їжаки» й бетонні блоки. Скрізь!

Обабіч околичних об’їзних магістралей, які місцями пролягають крізь щільні парково-лісові насадження, оборонці Києва облаштували укріплення й вогневі точки. У «зеленці» — люди в формі. Готують вечерю, готуються. До всього.

Київ гордо й нескорено, упевнено й оптимістично стоїть!

Виїжджаємо на Житомирську трасу — класичним шляхом, через «Дачну». Перед Ірпінською долиною — невеличкий затор. Дорога звужується, автомобілі з обох напрямків пригальмовують. Виявляється, що будівельники відновили капітально тільки половину мосту. Над іншою — навіть поночі працює техніка.

Міст через Ірпінь трішки гальмує загальний рух. Але ніхто не сердиться. Не має права.

Як можна сердитися на річку-героя?

Річка Ірпінь розлилася й допомогла зупинити наступ окупантів. Але зараз велика вода створює значні труднощі для місцевих

Олег БРЮХАНОВ