Прожити в парі до 92-х років, відсвяткувавши 70-річчя шлюбу, — це, погодьтеся, схоже на диво. Таке диво доля подарувала звягельському подружжю Троценків — Леоніду Антоновичу та Раїсі Володимирівні. Про них кажуть, що вони — наче два крила одного птаха. Мовляв, така хімія почуттів, яка існує між ними, буває раз на сто років. А чи багато знаєте ви щасливих шлюбів, тривалістю понад пів сторіччя?

У сучасному суспільстві люди з цікавим життєвим досвідом стають коучами, проводять тренінги, навчають інших. А Леонід Антонович і Раїса Володимирівна живуть один для одного, і поради щодо секрету довгого й щасливого подружнього життя дають прості: взаємоповага, турбота один про одного, не сваритися через дрібниці і завжди підставляти плече. 

«Як це так, щоб моя покійна мама взимку ходила сама сокирою дрова рубати? Не має такого бути у сім’ї! — обурюється сивий син, який щодня оберігає кохану жінку. — Якщо у Раї щось не виходить, то я одразу поруч!»

Леонід Троценко — колишній начальник навчального аеродрому 64-ї військової авіаційної школи механіків (ВАШМ), майор у відставці. Після служби в армії 10 років працював у автошколі, паралельно ремонтував устаткування в державній стоматології. Про таких кажуть — майстер на всі руки.

«Отут святкували на плацу 60 років військовій частині, — подружжя роздивляється світлини, як цінний скарб свого життя. — Ми тут ще всі гарні, у формі, — каже Леонід Антонович, показуючи фото в альбомі (не в галереї телефону, а у справжньому, який можна взяти до рук). 

У колишнього офіцера й зараз, у майже 92 роки (!) — армійська виправка, немає зайвої ваги. Його дружині — Раїсі Володимирівні — досі притаманна граціозність та інтелігентність. Вона — мовчазна і скромна, чоловік — говіркий жартівник:

«Ми найбагатші дідусь і бабуся — двоє онуків і двоє правнуків у нас. Син із сім’єю востаннє гостював у нас у 2019 році. Більше приїхати не можуть, на жаль, бо війна. Усі рідні в нас лишилися в росії. Про війну ми з рідними не говоримо, немає сенсу. На старість років лишилися самі, нікого немає в нас в Україні. Тому тримаємося один за одного».

Він — українець, вона — росіянка. Зустрілися в далекому 1954-му році, у селі на танцях. Про це дідусь розповідає у віршах: «Як зустрілися — загорілися. Так влюбилися, аж трусилися. Не барилися — поженилися» (сміється — авт.). 

Того ж року зіграли скромне весілля, і з того часу сімейний корабель молодого офіцера мандрував різними містами, поки не дістався в тоді ще Новоград-Волинський.

— За ці 70 років, що ми разом, — каже дідусь, — ми виконали всі вимоги сімейного кодексу (сміється — авт.). — Рая народила мені сина, побудували хату, посадили дерево (у день Чорнобильської катастрофи, коли відлітали до тещі на святкування 80-річчя).

Єдиний син продовжив професію батька. Він теж — технік із ремонту радіо-, електро-, спецобладнання. Майже 50 років працює в аеропорту Нижньовартовська. Наступного року сину виповниться 70. 

— Усе в нашому домі — це робота рук Раїси: вишивки, в’язання, квіти у вазонах і на клумбах біля дому, смачна кухня — усе вміє, — із великою повагою говорить чоловік про дружину. — Господиня найвищої категорії, я її називаю начальником тилу (сміється — авт.). Із Катериною, нашою помічницею, ми їй подарували медаль: «Берегиня сімейного затишку». 

— Кажуть, дружина без чоловіка, як блоха без собаки — гризти нема кого, — жартує. — Але навіщо «гризтися»? Радимо жити дружно, не сваритися через дрібниці. Нам подобається бути підтримкою один одному, надихати.

Про свого чоловіка Раїса Володимирівна каже, що він хороший, уважний, завжди допомагає. Звісно, іноді сварилися, бо життя ж довге. Але любов і доброта допомагали все подолати.

За 70 років вони нажили: три велосипеди, два мотоцикли без причепа, два мотоцикли з причепом, горбатий запорожець і «копійку». За багатствами у цій сім’ї ніколи не гналися і не шкодують. Зате багато мають цінних спогадів — любили відпочинок, проводити час разом, збирати проліски, ягоди, гриби. Добре знають формулу грибника: «Чим більше знайдеш — тим пізніше ляжеш спати».

Розповіли, що сусіди жартома називають їх «невмираючою парочкою». Вони й самі з цього жарту сміються. Один знайомий їм сказав: «Це ж треба так любити життя, щоб дожити до такого віку!» 

Вони дуже хвилювалися перед святкуванням ювілею свого шлюбу. Замовили банкет у ресторані, запросили друзів. Відсвяткувавши, кажуть, тепер будуть жити спокійно. Жартують вони постійно:

— Коли приходимо до лікарів щодо проблем зі здоров’ям, вони запитують: «Що ж ви хочете? У вас уже такий вік…» Так що жалітися нам немає сенсу, треба далі жити і радіти життю!

Юлія КЛИМЧУК