24 лютого у міському Палаці культури імені Лесі Українки відбувся традиційний міський конкурс читців поезії Лесі Українки. У ньому взяли участь 26 учасників, які декламували поезії нашої славетної землячки, Тараса Шевченка, а також свої власні перші спроби пера. Варто відзначити, що були цікаві добірки серед власних поезій та дуже талановите оригінальне декламування поетичних творів. У конкурсі взяли участь учні практично всіх шкіл міста, які розподілилися на дві групи — молодшого віку і старшого, і, відповідно, в цих двох групах були визначені переможці. На конкурс завітали також науковці-лесезнавці із сусідньої Білорусі, які відзначили, що новоград-волинські діти надзвичайно талановиті, адже черпають натхнення з Лесиних джерел.

Безмежно-нереальні діти неба.
Гадаємо ми всі: що буде з нами…
Яка там доля (як це там) «гряде»?
І між двома безмежними світами,
За кроком – крок, до вічності бредем.

І живемо, як до початку світу…
Наївні діти щастя і тривог…
І мріємо, що вічним буде літо…
І в мріях тих живе наш вічний Бог.

Мабуть, по-іншому не буде… Та й не треба,
Бо сенс не характерний взагалі
Безмежно-нереальним дітям неба,
Які лишають серце на Землі.

* * *

Коли твоя безмежна самота,
недосконала інструкція по сходженню на Голгофу,
Коли твоя безмежна самота
Клубком безвиході в твоєму горлі стане, —
Ти пригадай розп’ятого Христа
І на собі відчуй болючі рани.
Пройди ці, до Голгофи, кілька миль…
(Невже заради цього варто жити?!)
Стерпіти все: образи, зраду, біль…
І лиш ЛЮБОВ у серці залишити.
Така нелегка  доля у богів –
Всі муки найнестерпніші стерпіти,
Щоб світ, який тебе розп’яти хтів,
Лиш після смерті став тебе любити.
І хай на хрест веде безжальний  слід,
І ти не знаєш, що там буде далі…
До серця притули жорстокий світ
І вибач світові за всі свої печалі.
А втім… Якщо у тебе вибір є, —
Подумай, перш ніж йти у цю дорогу.
Чи — жити, як усі, життя своє,
Чи — жертвувати всім, щоб стати богом.

ЛЮТИЙ

Непевний час тріскучої спокути,
Коли все вимерзає (навіть зло)…
І глибини того морозу не збагнути,
Ні тим, хто називає його «лютим»,
Ані йому самому, бо не чути
Ні почуттів, ні звуків – все пройшло,
Той абсолютний нуль байдужих літер…
Усе спинилось… Мінус – на межі…
І тільки крига і шалений вітер
По всьому світу кулями сніжить…

* * *

(З міні-поеми «Дванадцять ударів»)
ЩЕ В МІСТІ ПАЛЯТЬ ОСІНЬ

Ще в місті палять осінь, а за містом
Вже йде зима…  Холодним білим змістом
Наповнює осиротілий світ,
В якому я, у однині з собою,
Самотність перемелюю з журбою
На грубих жорнах посивілих літ.
І спогади, мов борошно крізь сито,
Всі до останнього, підуть зимі, як мито
За ту веселу посмішку твою,
За подих, погляд чи єдине слово,
Яке ніхто, ніяк, ніколи знову,
Хай навіть у казковому краю,
За всі скарби не зможе повторити!
Бо серце, ще не стомлене любити,
В уламках криги бачить тепле літо,
І відчуває знов любов твою.

СИНИЧКА

Сидить синичка на сухому гіллі.
Теплом останнім тішиться маленька.
З зимою осінь дограє весілля,
І, ледь помітний, вітерець легенько
Несе мої думки назад у літо.
І в ту весну... Туди, де бравим кроком
Я — молодий гульвіса, вештав світом
І гордо відчував себе пророком!
І в час, коли я йшов до п’єдесталу,
Вона ховалась в листячко зелене,
І для мого Всевишнього ставала
Синичка ця, милішою за мене.

ВСПЫХНУЛА ЗВЕЗДА НА НЕБОСКЛОНЕ

Хочется, чтобы мы не забывали о том, что Леся Украинка была не только поэтессой, она была революционером, борцом за демократические преобразования, высокие идеалы гуманизма, патриотизма и интернационализма. В то далёкое время она призывала братские народы к объединению в борьбе с насилием царского режима, за свободу и независимость.
Мы должны хранить творческий дух поэтессы в правдивом изложении направлений её мыслей в её стихах и прозе.
Поэт — это хранитель лучших качеств души, он является формирователем этих качеств и воспитателем.
Поэт — это пульс, по ритму которого определяется состояние сердца общества.
Поэт — это трибун, воспевающий смысл общей национальной идеи, основанной на самобытности культурных ценностей и исторических традиций народа.
Леся Украинка оставила после себя наследие, которое не только отвечает вышесказанному, но и во всех отношениях соответствует самым высоким этическим и моральным нормам.
Вспыхнула звезда на небосклоне,
Песнею Лесиной упала в Случь,
Была подхвачена волною
И понеслась между высоких круч.
В объятьях нежных неба синевы,
Туманной дымки вольной дали,
Прохладных капельках росы,
На крыльях ветерка вдали
Несётся песенный разлив
И сеет добрым семенем
Страны простор широких нив
С её прекрасным именем.
Живи, страна вольных людей,
Танцуй и пой во имя жизни.
Под флагом Лесиных идей
Неси вперёд знамя Отчизны.

ТЫ...

Осенним утром солнце встало,
Приятная на сердце блажь.
Опять я думаю устало
О том, что делаешь сейчас.
Твоя любовь мне греет душу,
Твои глаза тревожат ум.
Я парус, что увидел сушу,
Гонимый легким ветром дум.
Твой смех звучит веселым звоном
И страстный вздох забытия
Из горла слабым нежным стоном
Я прошепчу: «ЛЮБЛЮ ТЕБЯ»
Свою я жизнь без сожаленья
К твоим ногам я положу.
Ведь нет прекраснее творенья,
Ради которого живу...

ПРИВЕТ

Привет скажу тебе устало,
Что нового и как дела?
Меня уже тут все достало,
Вся эта жизнь не для меня.
Живу, как прежде, существую
И думаю лишь об одном —
Как сильно все-таки люблю я,
Как дорог мне родной мой дом.
Тебе, мой родной, любимый,
Я душу навсегда дарю.

Люби меня сильней же силы —
Ведь я тебя боготворю...

Дождливый полдень навевает
Воспоминанья о тебе.
Быть может, этого не зная,
Но ты сейчас живешь во мне.
Тебя я встретила — было снежно,
Теперь огонь в моей груди.
Мне бы обнять тебя так нежно,
Но далеко сейчас, увы.
Дождь — властелин, я это знаю,
Над мыслями в моей душе.
От этого кулак сжимаю —
Я вновь хочу сейчас к тебе!

СТЕЖИНА

У кожного в житті — своя стежина:
Від дня народження, до сивої зими.
І доля в кожного із нас єдина,
І кожному свій хрест нести.

І так важливо на зорі життя
Стежину визнати і правильно знайти,
Щоб можна було чесно і достойно
По ній всі дні свої пройти.

І треба добре пам’ятати,
Що стежка не завжди пряма:
То може різко вас підняти,
А то й зневажити — вона.

І треба йти, щоб не упасти,
І ношу нелегку нести,
Щоб доля дарувала щастя
І серцю вповні — доброти.

І хто стежину свою пройде
З любов’ю й вірою в життя,
Того жде чесна нагорода,
А не гіркеє каяття.



З ЧУЖИНИ (з Італії)

Я плакать не хочу,
А сльози біжать —
Покинути все і вернутись назад,
Неначе життя своє знову почать.
Тут — море широке,
І гори високі,
А люди чужі,
А в душі — лиш неспокій.
Заможно живуть тут,
А ми тут чужі,
А роки ідуть, і життя — на межі.
І діти тут вчаться,
Душа за них плаче:
Свою Батьківщину
Коли ще побачать?
І серденько тужить
За батьківським краєм,
В чужому ж — так важко,
Як свій пригадаєш…

ЛЕСИН ЗАПОВІТ

Моє маленьке і затишне місто, —
Тобі ще змалку серце віддала,
Твоїм світанкам чистим, променистим,
Що в них я істину святу знайшла.
Ці кручі… І Случанське тихе плесо
Мені розкажуть казку ось таку:
Мені здається, тут зустріну Лесю,
Маленьку Лесю в зорянім вінку.
Ця дівчинка тут правду відшукала
З народної криниці, з джерела.
І правду ту в віршах закарбувала —
Дала їй два поезії крила.
І хоч недуга скручувала тіло,
Та вільних крил хворобі не скрутить!
Вона жила, писала і любила
І, може, так ніхто не вмів любить!
Свою колиску — Звягель, не забула,
В Єгипті, в Грузії згадала рідний край,
І тую «Пісню лісову», що чула
Її у наших, звягельських лісах.
І я іду знайомими стежками,
Шукаю тут весняний первоцвіт
І правду Лесину, що завжди вона з нами, —
Як найдорожчий в світі заповіт.

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Є у світі одна країна,
Мила, люба, чарівна.
Зветься вона — Україна,
Світу матінка вона.

За горами, за лісами
Нам Полісся майорить.
Цвітом щастя і квітками
Пісня весело дзвенить.

Саме тут, у ріднім краї,
В краю світла і добра,
В краю житнього врожаю
Народилася вона.

Її шлях тяжкий доволі —
Не простесенька стежинка,
Та велику силу волі
Мала Леся Українка.

Випурхнула біла птаха
В світ поезії, добра,
По хвилюючій Случі,
Мов кораблик, попливла.

Доля склалась не найкраще,
Підрізала Лесі крила,
Кораблик поплив інакше —
Поламалися вітрила.

Поетесу підкорити хвороба хотіла,
Та не склалось, як гадалось,
Підкорила тільки тіло,
Душа вічною зосталась.

Про неї лине всюди слава:
Від заходу й до сходу.
Ті почуття, «які на струни клала»,
Співають вічну оду.

Ти, велична поетесо,
«Борець в душі, тендітна жінка», —
Так називають лиш тебе,
Тебе — славетну Українку.

У кого в серці ти живеш, —
Той пісню вічну береже,
Той завжди любить рідну мову,
Твою поезію в душі несе.

О, славетна поетесо,
Я кажу тобі: «Хвала!»
Знаю, ти не просто Леся,
Ти — наставниця добра!