СЕРЦЕ ДОЩІ ЗАЛИВАЮТЬ
Очі сміються, і я,
Ніби у пеклі, палаю,
Граю своє життя.
Кажуть : «Така весела!»—
Серця ж не бачить ніхто—
Лиш на папері видно
Душу мою. І, було,
Сяду тихенько в кімнаті,
Думаю я про життя,
Згадую миті прекрасні,
Боляче до забуття.
Час неупинно плине,
Думки печуть все живе,
Вітер в словах грайливих
Знову мене зачіпне.
Від болю тихенько заплачу,
Витру сльозу і піду,
Манить, у небо неначе,
Більше сюди не прийду.
Місяць говорить дивно:
«Йди, не вертайся,іди!»
Серце ж підказує ніжно:
«Ні! Залишись назавжди!»
В ЯКОМУ СВІТІ МИ ЖИВЕМО?
В яку ми прагнем вірить правду,
Де все просочено брехнею,
Не знаючи, що буде завтра,
Чи взагалі воно настане?
Чи згинем всі, як сарана?
Чи буде день у горних хмарах?
Чи буде для душі весна?
Моя душа ще зовсім юна
І прагне лиш польотів вгору.
Пройдуть віки, і всі забудуть
Тих днів прекрасних гарну пору.
Та ні!Не буду жить дарма я,
Даремно я не згаю літ,
Та в спадок свій залишу гідно
Прекрасній батьківщині слід.