На зупинці стояла лише одна молода жінка.
Крадій так тихо підкрався до неї ззаду, що та його не почула. Нападник різко рвонув на себе її сумочку. Проте, йому не пощастило. «Слабка стать» виявилася не дуже вже такою й слабкою. Жертва міцно тримала свої речі. Та вона була ще й не з лякливих. Грізно здвинула брови.
— Ти що, виродку, по пиці захотів?!
Молодик на мить сторопів. Ступив крок назад. Та швидко оговтався. Осміхнувшись, вишкірив зуби.
— Ану, спробуй!
— Тільки ще раз підійти — тоді побачиш!
— Та ну??!
І нахаба посунув на молоду жінку. І знову, мов кліщами, вчепивсь у сумочку, продов-жуючи єхидно посміхатися.
— Поділися.
— Це не твоє!
— Поділись, кажу!
— Пусти сумку, бо зараз двину!
— Ну, двинь.
І тут молода жінка «двинула». Коліном між ноги зухвальцю. Той зігнувся, але швидко випростався. Очевидно, по болячому місці дісталося слабенько. Скорчивши грізну гримасу, молодик зло проказав:
— А ось тепер тобі капець! — І він, мов шуляк, налетів на жінку. Однак її не бив, його конче цікавив уміст сумочки.
І саме в цю мить біля них зі свистом загальмувало авто. Із салону вистрибнув парубок і кинувся до зупинки.
Нападник, відчувши небезпеку, наліг на п’яти. Підстрибом помчав до лісосмуги.
Власник легковика декотрий час його переслідував та неназдогнав. Крадій зник за густими заростями.
— З вами все гаразд? — поцікавився молодий чоловік у жінки, повернувшись до зупинки.
Та кивнула.
— Що він від вас хотів?
— Мою сумочку.
— Все на місці?
— Так, дякую вам!
— Пусте. Не наздогнав. Мов метеор.
— Бандит!
— Ви схвильовані? Так, так, розумію вас. До міста підвезти?
— Була би вдячна.
— Ну то сідайте!
В салоні парубок порадив:
— Про цей інцидент, думаю, варто було би повідомити міліцію. Хтозна, що то за птиця. Може, ви не перша, хто від нього потерпів, — і поцікавився. — А ви в тому селі живете? Ну, де я вас підібрав?
— Так. Здебільшого, влітку. Там у мене дача. — І раптом молода жінка зойкнула.
Парубок аж перелякався.
— Що сталося?
— Я ж на зупинці чекала «таксі»! Приїде, а мене немає! Не зручно якось.
Власник авто розсміявся.
— Щось те «таксі» довго їхало. Так що, не хвилюйтеся.
— До речі, я також маю машину.
— А чому не на ній?
— На ремонті. Днями заберу.
— Ясно.

Молода жінка, котру звали Веронікою, так і зробила. Зайшла до відділку, розповіла свою пригоду.
Правоохоронці її уважно вислухали. А відтак, задавши кілька запитань і запротоколювавши їх, сказали написати заяву.
— А це важливо? — спитала молода жінка.
— Можете й не писати. Ваше право, —
відказав оперативник.
— Мабуть, напишу…

Денис сидів у кущах доти, доки легковик не зник із поля зору. Тішився, що втік од того придуркуватого водія іномарки. Займися з таким! Хто його знає, чим усе могло би закінчитися. А на нари вдруге йому потрапляти не дуже хотілося. Разом із тим, пробирала злість — із сумочкою номер не пройшов. От халепа! Проте…
Денис довго часу не гаяв. Потрібні були гроші. На цигарки, пійло, харчі…
За ошатним будинком, що стояв на околиці, він стежив кілька днів. Вивчав обстановку: хто живе в особнячку, коли господарі йдуть із дому, коли повертаються тощо.
Він чітко знав, що з восьмої ранку і до першої дня в оселі нікого не буде. Пластикове вікно піддалося легко. Проник усередину. Поступово обходив усі кімнати, перевіряючи тумбочки, комоди, шафи… Ювелірних виробів назбиралося з добру жменю. Знайшов і гроші. Кілька тисяч доларів і кілька тисяч гривень. Усе те багатство порозсовував по кишенях.
Потім увагу Дениса привернув холодильник.
— Ого! — здивовано вигукнув. — Оце запаслися!
Через кілька хвилин на столі опинилися порізана ковбаса, відкрита рибна консерва, твердий сир, добротне червоне вино… Одне слово, видобув із холодильника те, що саме в цю мить йому забажалося. Відтак, усівшись на стілець, хлопець приступив до трапези.
— Н-да-а-а! — Денис апетитно при-цмокував язиком. — Скільки їх не вчи, а гроші і «побрякушки» ховати не вміють!
Затим зухвальцю приспічило до туалету. Вийшовши з нього, втупивсь у двері, що були поруч із вбиральнею.
— Тут, здається, я не був.
Це була ванна.
— А чому б і ні?! — вголос проказав Денис і почав роздягатися.
Води набрав майже по самі вінця. Заліз у ванну, обкладену голубим кахлем. Розлігся і з насолодою мовив:
— Кайф-ф-ф!
Змивши з грішного тіла бруд, Денис знову попрямував до столу. Утроба ще чогось вимагала. Проте, спершу налив у фужер вина. Діловито закинув ноги на стіл і притулив склянку до губ. Та так з нею і застиг. Перед ним, на порозі, стояла господарка оселі.
— Ти??! — вирячилась вона, неймовірно здивувавшись.
Денис наче в рот вина набрав. Мовчить і по-дурному лупає очима…
Вероніка (а це була саме та жінка, котру намагався пограбувати на зупинці цей нахаба) зрозуміла, що її вистежили. Тепер забралися до будинку, щоб обікрасти. Проте, навіщось спитала:
— Ти як сюди потрапив?
Денис поволі «згріб» зі столу ноги. Мовчки підвівся. Знову прокол. Чому вона раніше повернулася додому? Що робити? Хоча… Найліпший захист — напад. Він схопився за пляшку. Пригрозив:
— Відійди від дверей! А то голову пораню.
Вероніка — ані руш. Проходячи на кухню, вона вже помітила розчахнуті дверцята в шафі, розкриті шухляди в тумбочках. Тепер головним її завданням було — як затримати злочинця? Але, що вона сама може зробити цьому «вурці»? Мобільним телефоном скористатися, певна річ, не встигне. Потрібно тягнути час.
— Ну, і чим поживився, хлопчику? — зіронізувала жінка.
— Що Бог послав! — у тон відказав Денис, обмацуючи кишені на курточці.
— Бачу, непогано гуляєш! — перевела погляд на стіл Вероніка.
— Гуляю! — загиготів молодик. — А чому б хорошого винчику не бухнути і хорошим хавчиком не загризнути? Я ще й ванну прийняв!
— Ідіот! — роздратовано крикнула Вероніка. Потім послабила тон. — Коротше. Давай по-доброму. Викладай, що взяв, і йди собі.
— Нє-а, — хамувато захитав головою Денис. — Те, що взяв, з тим і піду! А заважатимеш — приколошкаю. І краще мовчи, бо, знаєш, що за це буває? — І він ступив до дверей.
Молода жінка не мала наміру пропускати крадія. Стояла, мов стіна. Але колишній зек уже знав, що робити. Він підійшов упритул до жінки. Кілька секунд заворожливо дивився на неї, а потім несподівано схопив її за руку і з силою відкинув убік. Затим кинувся до вхідних дверей. Та вони були замкнені. Вікно! Треба швидше до нього, через яке вліз до будинку. За ними — воля! Проте, в той момент, коли вже стрибав з підвіконня, відчув сильний удар по голові. А далі — суцільний морок.
Відчайдушна Вероніка встигла наздогнати втікача і поцілити в нього напівпорожньою пляшкою, котру похапки схопила зі столу.
Денис прийшов до тями через хвилин п’ять. Чухаючи, кривлячись од болю, голову, підвівся. Озираючись, поплівся до воріт. Та вийти з них не вдалося. За ними вже загальмувало міліцейське авто.