Катрусині батьки попросили доню побути вдома, доки вони не повернуться з пошти. І щоб не хвилювалася, якщо їм доведеться затриматися, адже на пошті частенько бувають черги.
Катруся дістала кольорові олівці, білосніжний аркуш паперу, присіла за стіл і задумалася: кого б їй намалювати? Оскільки дівчинці було трохи лячно, то рука сама собою почала малювати… Бабу Ягу. Чи не тому, що найбільше в житті Катруся боялася Баби Яги…
Не встигла дівчинка домалювати їй віника, як раптом малюнок почав розростатися, і невдовзі перетворився на справжнісіньку Бабу Ягу! Вона стала саме такою, яку Катруся бачила уві сні.
— Привіт! — сказала Баба Яга, наче вони були знайомі сто років.
— До-бро-го ве-чо-ра, — відповіла, заїкаючись, Катруся.
— Ага, злякалася? Отож бо й воно! Коли я була маленькою, я також боялася своєї Бабусі Ягусі. А вона розповідала, що так само боялася прабабусі, а прабабуся — прапрапрабабусі… І так до останнього коліна. Тобто до найпершої нашої родички.
Катруся притихла, а коли трохи отямилася, то насмілилася запитати Бабу Ягу:
— Скажіть, шановна Бабуню Ягуню, чому ви прийшли саме до мене?
— Мені подобаються діти, бо з дорослими важко порозумітися — вони майже всі без вигадки і завжди чимось заклопотані. До того ж, я потребую допомоги…
— І чим я вам можу допомогти?
— Я хочу їсти. Так зголодніла, що ти не повіриш. Уяви собі, Катрусю: я не їла відтоді, як про мене перестали вигадувати всілякі казки й нісенітниці.
— І що ви будете їсти? — запитала дівчинка.
— Усе, що маєш. Я харчами не перебираю, незважаючи на те, що в роті залишилося два зуби. А втім, у твого гладкого кота Варфоломія на два зуби більше, але він жере не менше, ніж дорослий собацюра.
— Звідки ви знаєте, скільки їсть мій кіт?
— А кому, як не мені, красуню, знати про це! Та в мене тих котів під моєю хаткою на курячих ніжках до півсотні було. Коли вони ставали голодні, могли навіть вовка розтерзати. Правду кажучи, ті коти мене лісом возили… Не буду ж я на старості літ шкандибати хворими ногами…
— Бабуню Яго, а де поділася ваша знаменита хатка?
— Продала Кощію Безсмертному. За півціни. Йому, бачте, не було де переночувати, а сама на Той Світ пошкандибала, бо через оці ваші кумп’ютерні ігри життя на землі не стало…
Катруся поставила на стіл макітру з варениками. Бабуся навіть виделкою не торкнулися, — їх, наче магнітом, до рота затягло. Та й борщ не довго затримався на столі. А палицю ковбаси Бабуля Яга навіть розрізати не дозволила — проковтнула з мотузками наприкінці. Слідом за ковбасою розпрощалися зі світом яйця, пиріжки, манна каша, два оселедці і чашка теплого молока. Бабуся знищувала їх з такою швидкістю, наче працювала фокусником у цирку.
— Красно дякую, трошки перекусила. Років на двадцять-тридцять вистачить… Ти дуже добра і щедра дівчинка. Просто так, безкоштовно, пригостила незнайому бабусю.
— Бабусю, чому ви кажете, ніби ми незнайомі? Я знаю вас змалечку. З першої казки. Ох, як же я вас боялася!
— От і даремно. І я в дитинстві була такою, як ти, але потім дорослі зробили з мене опудало… Понавигадували різних жахів, навіть я не могла заснути, читаючи казки про себе. Правду кажучи, ніхто мене в обличчя не бачив. Ти перша, хто зі мною зустрівся віч-на-віч… А втім, мені треба поспішати на Той Світ, а то ворота зачиняться. Не буду ж я ночувати на землі…
— Бабусю Ягусю, ви ще прийдете до мене в гості? Адже я не маю бабусі…
— Ти запроси, і я неодмінно прийду, якщо вдома не буде батьків. А то почнуть дорікати, нібито я погано на тебе впливаю…
Бабуся Яга простягнула Катрусі візитну карточку з номером мобі­льного телефону. На ній яскраво світилися тринадцять цифр: 6666666666666. А сама розчинилась, мов тінь, на білосніжному аркуші паперу.
Коли батьки повернулися з пошти, вони були здивовані, що їм нічого не лишилося на вечерю.
— І куди це поділася їжа? — невідомо кого запитала мама.
— То ми з Варфоломієм поста-
ралися… — і Катруся рукою вказала на котика, який солодко спав біля теплої батареї.
— Доведеться вечерю готувати на двох... І хоча Катрусі довелося засинати голодною, вона була дуже щаслива від зустрічі з героїнею улюблених казок.