ДІВЧИНІ ЗІ СНУ, КОТРА ПРОЙШЛА ВІЙНУ, ВИПОВНИЛОСЯ... 90
Про Валентину Степанівну ТИНДИКЕВИЧ — фармацевта і героїчну жінку-ветерана, нам розповіли її колеги-аптекарі. Зателефонували напередодні 90-річного ювілею Валентини Степанівни, який вона святкувала 20 лютого. Із гордістю і захопленням поділилися тим, що поруч із такою людиною їм пощастило працювати. І неодмінно захотіли, аби про неї дізналися інші.
Валентина Степанівна 33 роки життя віддала роботі в одному (!) колективі — нині це колектив аптеки №212, що на вулиці Леваневського (у районі Будинку офіцерів), а у повоєнні роки то була центральна лікарняна аптека. Щодоби тут вручну виготовляли тисячу флаконів стерильних розчинів для лікарень міста і району. Валентина Степанівна працювала до 70 років, тут досі її пам’ятають, шанують і згадують теплим словом.
— Ми виготовляли стерильні внутрішньовенні розчини — робота надзвичайно відповідальна і складна, але, працюючи з Валентиною Степанівною, котра була моїм замісником, сумніватися у якості цієї роботи не доводилося ніколи, — розповіла завідуюча 212-ою аптекою Галина Василівна ЗЕЛЕНКО. — І не лише тому, що це є справжній фахівець. Пам‘ятаємо її, як людину-трудоголіка, надзвичайно сумлінну, терплячу і виважену. Маючи вагомий досвід роботи на фронті, вона ніколи не вимагала до себе уваги, жодного разу не «зірвалася» на підлеглих. З 26 людей нашого колективу, зараз залишилося лише п’ять… Валентину Степанівну ми дуже цінуємо і називаємо своєю мамою. Бо у нас ні в кого вже мам немає, тож вона — наша радість, нехай Бог дарує їй здоров’я і добро. Ми щороку вітаємо колегу з днем народження, а з нагоди ювілею адресуємо нашій дорогій людині особливо теплі і щирі привітання!
Валентина Степанівна і справді людина цікава, як кажуть, — легенда. У такі поважні роки далеко не кожен так виглядає, як вона: з почуттям гумору, мила, інтелігентна, доглянута жінка, справедливо не любить, коли її називають «бабуся». Ось вам чудовий приклад того, як прожити складне життя і не зламатися. Як би тебе не ламало, і як би не било життя.
— Вона ніколи не сиділа без діла, завжди працювала, — пояснює донька Людмила. — І нас із сестрою Тетяною завжди вчила жити у русі, не відкладати нічого «на потім». А характер у неї такий, що спробуй не послухай!
Дуже гармонійно у цій людині поєдналися природна жіночність і сила характеру. Війна застала її 18-річною дівчиною, котра щойно закінчила фармацевтичне училище в Ульяновську, що у Росії. Міністр оборони видав наказ увесь курс відправити на фронт, і почалося…
Ще вчора — тендітне дівча, а сьогодні — старший лейтенант медичної служби, помічник начальника медичного забезпечення 336-ї стрілецької дивізії у 431-му медсанбаті. Своїми руками вона виготовляла ліки, від яких залежало життя поранених, контужених, понівечених бійців армії. Доводилося працювати вдень і вночі, возити медикаменти на фронт, у шпиталі. Рятувати життя інших, ризикуючи собою…
— Мого начальника під час одного такого виїзду, із медикаментами, вибухом бомби вбило на мосту. Він дружину свою і двох дітей усю війну шукав. Вже потім, після смерті, лист прийшов від рідних, але не судилося їм зустрітися.
— У 42-му мене серйозно поранило у ногу, дивом залишилася живою, це під Москвою було. Знаєте, усе зруйноване, скрізь лише руїни — часто не знали, де взагалі знаходилися. Пригадую, лейтенант приїхав кіньми з возом, щоб забрати ліки. Аж раптом біля санбату бомба вибухнула, мене кудись відкинуло, я подумала тоді: «Ну, все»… Понад півсотні чоловік загиблих і поранених, а серед тих, хто вижив, була я. Коли прийшла до тями, то усе навкруги було потрощене, де-не-де живі люди стогнали. Ногу мені почистили від осколків, потім три місяці працювала з помічником: він воду, препарати носив, а я робила ліки.
Чудова пам’ять Валентини Степанівни зберігає багато історій про війну. Про сміливих, відчайдушних людей, котрі свідомо йшли на ризик. Про хірурга, котрий попросив усіх покинути операційну, щоб розмінувати вибухівку на пораненому бійці. Це був той самий лікар, який рятував її після поранення, а коли після війни зустрілися через п’ятдесят років у Москві, на ювілейній раді ветеранів, з феноменальною точністю пригадав: «Була поранена в ногу»…
Війна калічила їх тіла, душі і долі, й усе це закарбовувала в пам’ять незнищенними спогадами. Валентина Степанівна, через багато років після війни зустрівшись із подругою, впізнала її не за обличчям, а за… рукою, на якій осколком снаряду відірвало пальці. «Це ти? — спитала. — Я, — почула у відповідь».
Війна — це страшно. Немає сенсу підбирати художні слова, аби передати страх, біль і відчай людей. Усі ці відчуття були емоційно дуже сильними, як і кохання, яке для багатьох ставало порятунком. Народжене і загартоване війною, це почуття ставало непереможним.
— Ми на фронті познайомилися, він мені записку написав: «Я вас бачив уві сні», — усміхається Валентина Степанівна, згадуючи першу зустріч з майбутнім чоловіком. — Це на танцях було, якось ввечері, ще на початку війни, під час формування дивізії. Я 19-го приїхала, а він — 20-го… Отак ми стали дружити, зустрічалися на комсомольських зборах. Якось нас послали делегатами на якусь конференцію, то ми туди не попали — увесь день прогуляли.
Отак разом вони пережили війну, а 1944-го року розписалися. Валентина демобілізувалася, пройшовши з військами від Москви до Житомира. Чоловік Йосип (сам він з Миколаївки Новоград-Волинського району) демобілізувався пізніше, у 57-му. Молодій сім’ї разом довелося служити у Німеччині, Польщі, в Мурманську. Народили і виховали двох чудових доньок. Цікаво, що у їхніх сім’ях ніколи не було медиків, а саме з Валентини Степанівни і Йосипа Івановича (він був військовим медиком) розпочалася медична династія. Донька Людмила — лікар-терапевт, багато років живе і працює у Красноярську, куди поїхала за направленням із чоловіком-хірургом, а донька Тетяна — рентгенолог у Рівному. Обидві онуки теж закінчили медичні інститути. А те, що війна таки добре загартовує почуття, свідчить той факт, що разом, у любові й злагоді, подружжя прожило довгих 59 років. 9 років тому друга і чоловіка не стало.
— Прожили добре, — згадує Валентина Степанівна. — Після війни дуже важко було, мені з донькою чоловік висилав свій військовий атестат (зарплату), то вистачало на місяць на молоко. А я свій висилала матері, в Ульяновськ. Ті часи довго пам’ятали, тому, коли збудували власне житло, завжди господарство тримали: курей, качок, індиків. Працювали і ще раз працювали. Тут, у Новограді, у 59-му дівчата наші пішли у школу. Я дуже хотіла, щоб вони здобули вищу освіту, завжди казала: «Вчіться, щоб завжди мали шматок хліба», а батько додавав: «А то хвости коням будете крутити». Потім, коли чоловік хворий після інсульту лежав, часто згадували війну, кожен прожитий день.
У затишному світлому будиночку, в якому колись грілися біля пічки усі разом, Валентина Степанівна мешкає тепер сама. Доглядати за порядком допомагає донька Тетяна, котра щотижня з Рівного приїжджає до мами, привозить продукти, готує. Роки беруть своє, Валентина Степанівна погано ходить, пережила два серцевих напади, операцію з глаукоми, після чого втратила зір на одному оці. Але про усе це вона говорить неохоче, усміхається: «Головне, не падати духом. Ми здорові, ми здорові…».
Попри чудовий, як на її роки, вигляд, на теперішніх фотографіях Валентина Степанівна собі не подобається. Каже, що на них вона вже «не така». «Я вам покажу зараз, якою я була», — із блиском в очах переглядає старі фотографії. Гарно виглядаєте і тепер, Валентино Степанівно! І те, про що ви завжди мріяли — бути потрібною людям — у вас теж у житті є. Рідні, колеги, друзі за святковим столом на честь поважного 90-річчя — цьому промовисте свідчення. З ювілеєм!