Проводжаючи гостей, Андрій Кравчук (імена в матеріалі змінено), похитуючись, щиро тиснув усім руки. І припрошував:
— Заходьте ще!
Однокласник Дмитро Нагаєнко награно здивувався:
— А в тебе що, ще намічається один день народження?
Марина Мележ, з котрою також навчалися в одному класі, легенько штовхнула Нагаєнка в плече:
— Відчепися від Андрійка! Він сьогодні трохи розслабився. Та й ми… Гаразд, вимітаймося. Хай Андрій у «люлю» ляже…
Андрій у «люлю» не ліг. Коли всі пішли, він повернувся до святкового столу. Налив чарку міцненької, перехилив і закусив шматочком «Київського» торту. Затим увімкнув портативний телевізор, що стояв на холодильнику. Та зображення, що з’явилося на екрані, попливло перед очима. І він заснув просто за столом.

Віктор Заплата блукав містом. Заходив то до одного магазину, то до іншого. Придивлявся до речей, приміряв їх. Та вкрасти йому так нічого й не пощастило. Бо в яку б торгову точку він не заходив, за ним пильно стежили продавці. Він це бачив. І, певне, розумів, що все його єство викликає підозри.
Віктору Заплаті було двадцять п’ять років. Сутулий, худорлявий, середнього зросту. Негарний, одягався незграбно. Плетену шапку завжди натягав аж до очей. Він уже встиг двічі відсидіти за крадіжки.
Сутеніло. Віктор вирішив потинятися у приватному секторі міста. Покрадьки зазирав до кожного двору. Один із них привернув його увагу. Заховався за старою липою і стежив за молодими людьми, які виходили через хвіртку. Бачив на ганку п’яненького хлопця, як він потім повернувся до оселі. Чи то йому якесь чуття підказало, що, окрім того парубка, в домі більше нікого немає, тому, перечекавши з півгодини, вирішив «завітати» до того «на гостину».
Двері були незамкнені. Віктор Заплата обережно пройшов усередину. Тихо, мов кішка, пройшовся кімнатами, в яких горіло світло. На кухні працював телевізор. За столом спав хлопець. Зрозумівши, що того зморив алкоголь, злодій повернувся до кімнат. У тумбочці знайшов декілька тисяч гривень. Потім прихопив ноутбук, шкіряну курточку і так само тихо зник.
Проте, прочимчикувавши метрів зі сто, Віктор раптом спинився і зрозумів, що зробив велику помилку: він забув прихопити ще зарядний пристрій до ноутбука. І злодій повернувся до будинку, щоб виправити помилку.
Крадені речі Заплата лишив у веранді. А в коридорі несподівано зіткнувся із господарем оселі, котрий щойно прокинувся (очевидно, він чув якийсь шум у кімнатах).
— Ти хто? — з помутнілими очима спитав Андрій Кравчук невідомого.
Язик застряг у горлі крадія. Потім щось пробелькотів. Але покидати чужий дім не поспішав.
Ініціативу перехопив Андрій, кивнувши на двері:
— Ану шуруй звідси! Я тебе не знаю. Мотай, кажу! Бо зараз викину!
І Віктор Заплата крутнув з кімнати у веранду. Схопив там крадені речі і чкурнув із будинку.

Марина Мележ схаменулася тільки на автобусній зупинці, що забула свій мобільний телефон у Андрія Кравчука. А без нього в наш час аж ніяк не обійтися. Тому вирішила повернутися до однокласника. Вже у хвірточці не неї мало не налетів якийсь незнайомий тип.
Запитала словами Андрія:
— Ти хто?
Однак невідомий нічого не відповів. Тільки злісно зиркнув з-під лоба і швидкою ходою попрямував у напрямку шосе.
Побачивши на порозі кімнати Андрія, Марина поспішно поцікавилася:
— Хто це в тебе був?
— А біс його знає, — смикнув плечима Кравчук, — Якась гидка мармиза.
— Це я помітила. У нього в руках, здається, був ноутбук. Твій де?
— У кімнаті.
Але швидко виявили, що його там не було. Не знайшли ноутбук і в інших кімнатах.
Марина помітила відкриту шухляду в тумбочці.
— Що там у тебе було?
— Гроші. Ти думаєш…
— Вони там є?
— Вже немає. Виходить…
— Я в тебе забула мобілку. Вона в кухні на вікні. А може, і її вкрали?
Мобільний лежав на місці. Лише після цього подзвонили до поліції.

Незабаром Віктора Заплату затримали. Свідки, які словесно описали зовнішній вигляд крадія, цьому посприяли. Тепер небораці світить третя «ходка».