У селі Василя вже давно не чекали.
— А я думала, що ти вже згинув десь, — здивовано сказала рідна тітка Оксана, як уздріла сорокалітнього Василя, котрий у розвалочку зайшов до хати. — Звалився, як сніг на голову!
— Та що зі мною буде, — втомлено відмахнувся безпутний племінник.
— Та хтозна, — примружилася тітка Оксана. — Слухи долітали, що ти в жебраки подався. Потім десь зник. На похорони рідної матері не приїхав. Думали, що тобі вже капець прийшов!
— Капець! Капець! — роздратувався Василь, знаючи гострий тітчин язичок. — Не капець! На південь їздив! Обітав там.
Родичка дражливо хихотнула:
— Може, на Канарах був?!
Племінник нервово підскочив:
— Ну чого ви, тітко Оксано, кусаєтеся?
Жінка, з холодком у голосі і з певним умислом, відповіла запитанням на запитання:
— Чого приїхав-то?
Василь, хоча і був дивакуватий, але зрозумів суть запитання. Кисло посміхнувшись, відказав:
— Знаю, що я для вас гість, тобто, персона нон-грата, та…
— Ба-а-а! — аж роззявила рота тітка. А відтак у захваті продовжила. — Ти диви, як наблотикався! Це ж треба: «персона»… Чого приїхав?
— Мотоцикл дідів забрати. Живий ще?
— Ну, не здала ж на метал! Хоча майже щодня різні заброди швендяють туди-сюди. Одним залізяччя подавай, іншим — живність! Буває за день машин з десять дорогою просигналить. Всі думають, що ті свині і худоба, як брага на дріжджах, росте! То чого, питаю, приїхав? Ага, мотоцикл. У хліві стоїть. Пилом припав. — І знову вколола. — Це з Канар приїхав, щоб той драндулєт на метал здати?
— Знову ви, тітко, про те саме?! — підскочив Василь. — Треба він мені. Відремонтую. Вишивать потім буду.
Тітка Оксана і тут язик-помело за зубами не втримала:
— Хрестиком вишиватимеш?
— Е-ех! — осудливо хитнув головою племінник. — Та ладно, стерпимо. — І ступив до хліва.
Тітка збагнула, що передала куті меду. Гукнула вслід:
— Може, що перекусиш?
— Можна було б, — не повертаючись, відказав Василь.
— То ходи до хати.
— На мотик гляну — зайду…
… — Як забиратимеш цю техніку? — гостинно пригощала тітка свого племінника різними наїдками (кілька днів тому у неї день народження був, чимало їжі лишилося), разом з тим, вона вже знала, що у Василя є житло у місті, що пристав він до якоїсь «гороцької», і тепер не доведеться їй свою самотність ділити з племінником, надаючи йому притулок у своїй хаті.
— Та є там один Кулібін. «Газоном» забере, — слова з горла племінника вибирались на поверхню, як ото бульки із трясовини: важко, глухо, з надривом — так пожадливо він ковтав залишки смаковитих страв.

Мотоцикл Василь забрав через кілька днів. Стару техніку він хотів відремонтувати, переробити на байка. Щоправда, цю роботу мав виконати знайомий Артур, на прізвисько Кулібін. Той чолов’яга мав золоті руки. Із купи залізного брухту, що колись бігала дорогами, міг зробити шедевр.
Цікава історія і з мотоциклом. Коли німців гнали з України, у болоті коло їхнього села загруз німецький мотоцикл. Троє фашистських солдатів, трохи пометушивсь біля триколісного, кинули його і дали драпака. Дід Юхим онуку Василю розповідав, що ті німаки тоді жваво між собою шварготіли. То вони кивали на безпорадний мотоцикл, то — на дорогу, що була поряд. А над їхніми головами свистіли кулі, поблизу рвалися снаряди. Дід Юхим добре запам’ятав, що одного із відступаючих звали Гансом.
Коли ж Червона Армія пішла за німцями, Юхим той мотоцикл з болота витягнув. Почистив його, змазав та приховав у лісі, в ямі, утвореній після вибуху. Зверху наклав колод, загорнув те все землею. Та так і довелося майже все життя ховати німецьке залізяччя. Бо сурово з тим тоді було. Додому мотоцикл притяг уже тоді, коли почалася «перебудова». Чоловіки-односельці прицмакували, мовляв, добротна
техніка! Кожен хотів таку мати.
Все те було та минуло. Василь про той мотоцикл знав. Дід не раз його на ньому возив. І по селу, і до лісу, і навіть до райцентру. Василь мріяв, що, коли виросте, теж купить собі мотоцикл. Виріс. Та не так сталося, як гадалося. Життя мінливе. То кидало до одного берега, то до другого. А одного разу йому пощастило заночувати в полі серед байкерівської братії. З того часу і поклав собі: також стати байкером.

— Через скільки днів байк буде готовий? — поцікавився Василь у місцевого Кулібіна, в черговий раз завітавши до нього.
— Ну, я ж не чарівник, який паличкою махнув і — все готово! Ще треба почекати. Іржавого багато. Чимало чого треба міняти, переробляти, фарбувати. Та й взагалі, тут важко щось зробити. Старуватий, гад. Слухай, друже! А може, ти його мені продаси? Тут, хіба що, кілька запчастин з нього можна взяти.
Василь вирячився на Кулібіна, мов баран на нові ворота.
— Як-то нічого не можна зробити? — зрештою вичавив. — Ти ж говорив, що все буде пучком.
— Але я ж цього мотика до цього не бачив.
— Продавати не буду! — раптом категорично заявив Василь. — Дідова пам’ять. Не хочеш робити — зроблять інші!
— Та чого ти? — зам’явся Кулібін. — Нехай лишається. Щось придумаємо.
Після цієї розмови Василь покинув майстерню місцевого майстра.

— Алло!
— Сухаю!
— Кім, ти?
— Ну. А хто це?
— Артур! Не впізнаєш чи приколюєшся?.
— А-а! Вибач. З бодуна я. Що там?
— Є одна цікава річ. Раритет. Прийди, подивися?
— Що за річ-то? Може, вона мене не зацікавить.
— Німецький мотоцикл. У непоганому стані.
— Де відкопав?
— Один лох підігнав. Коротше, під’їдь, перетремо.
— Коли?
— Та хоч зараз!
— У майстерню?
— Правильно мислиш!

Василь заявився до Артура ні світ ні зоря. Точніше, Кулібін ще спав.
— Ну, як там моя техніка?
— Почекай у дворі, — Артур кивнув гостеві на двері, — зараз одягнуся і вийду.
Потім вони вдвох пішли до майстерні.
Артур ще здалеку помітив, що з дверей зникли замки. Відчинив ворота і лише сказав:
— Серйозна проблема!
Василь не зрозумів:
— Що сталося?
— А ти не бачиш — мотоцикл зник!
— Як зник?
— А хто його знає, як? Мабуть, пацани потягли. На метал здадуть. От, шнурки!
Василю зробилося млосно. Потонула в тумані його мрія. Пропав його байк. Пішла за вітром дідова пам’ять.
— Шукай! — після нетривалої мовчанки раптом заявив Василь. — Відповідальність — на тобі. Я тобі його доручив. Не знайдеш — до суду подам. Віддаси стільки, що тобі і не снилося!
— Що-о? — аж вирячився Артур. — Ти що гониш? Який суд? Що віддам? Та твоє барахло нічого не варте!
— Мені варте, — спокійно відказав Василь. Разом з тим він відчував, що тут щось коїться не те. Тому і сказав: — Думаєш, я не чув, як хлопці говорили…
— Що, говорили?
— А те, що, мовляв, Васька непогану техніку десь відкопав. Байка хоче зробити. І чому, цікаво, з майстерні більше нічого не вкрали?
— Та я знаю, — забігали очі в Артура. В тому ж тоні додав, — не встигли, мабуть.
Василь нагадав:
— А розмови про раритет?
— То лише чутки, — спробував виправдатися Кулібін.
Проте, Василь був категоричний:
— Прийду через два дні. Щоб мотик мого діда стояв на місці!
Потім демонстративно розвернувся і закрокував у бік річки.

Зрозуміло, Артур німецький мотоцикл продав своєму знайомому. Кулібін гадав, що після інсценованої крадіжки Василь махне на це рукою і все затихне. Та останній заявився, як і обіцяв.
— Де мотоцикл? — без усіляких привітань спитав Василь.
Артур лише здвигнув плечима. Затим відказав:
— Шукаємо. Пішли вип’ємо.
— Пішли!
Вдома була мати. Поставила на стіл те-се і заспішила в кімнату — починався якийсь серіал.
Чоловіки лишилися за столом.
Артур наповнив чарки. Мовив:
— Бери, Васьок, і не хвилюйся. Через день-два знайдемо твого доходягу! Підрихтуємо — не впізнаєш!
Слово «доходяга» Василю не сподобалося. Промовчав. Зауважив інше:
— А чого «доходягу» і що значить «підрихтуємо»? Ти ж уже на ньому щось міняв.
— А-а, ну так. Міняв. Це хмільне пішло в голову. Словом, жди. Найдемо.

Василь не раз приходив до Кулібіна, а той усе чоловіка годував обіцянками.
Та до Василя вже долетіли чутки про Артурові махінації.
— Коротше так, Кулібін, — Василь стояв у порозі, немов гладіатор, — я все знаю. Щоб увечері був мотоцикл!
Артур недоречно процитував рядки з відомого твору:
— Вєчєром — стулья, утром — дєньгі! Утром — стулья, вєчєром — дєньгі!..
— Хух!
І на голові Кулібіна розлетівся стілець.
У Василя нерви таки здали.
На шум вибігла мати Артура. Зрозу­мівши, що відбулося, викликала міліцію.
Справа дійшла до суду.
Та Василь не шкодував. Артуру «пришили» ще кілька справ. Та не цим веселився Василь. Знайшовся Гансів мотоцикл! Оце головне! Його Василеві, звичайно, повернуть. Якщо не посадять. За той стілець. Та суд у нас гуманний…