Власниця магазину, Тамара Ігорівна, навмисне поставила за своєю торговою точкою столик, а зверху натягла тент. У такий спосіб мала на меті привабити покупців-чоловіків. І не помилилася.
Цього дня, перед обідом, за тим столиком сиділи Петро з Іваном, котрі перед святами отримали зарплатню за прорубку лісу.
Перехиливши по чарці, Петро задер голову і піднесено мовив:
— А я вже думав, що Новий рік буде без снігу.
— Він так треба, — невдоволено буркнув Іван.
Петро не втямив:
— А це чого?
— Ліс як легше валити: коли сніг лежить чи…
— А-а-а. Он ти про що. Згоден. Але сніжок також треба. Що то за Новий рік без снігу? Що за зими пішли? Скоро банани садити будемо. Наливай!

Коли чоловік у масці та з ножем у руці забіг до магазину, Оксана завмерла од жаху.
Грабіжник підскочив до переляканої молодої жінки і зажадав:
— Гроші!
— З наступаючим! — і сама не знає чому, вичавила Оксана.
Нападник на мить завмер. Та за хвилю на знак уваги відкивнув головою. Потім знову грізно повторив свою вимогу:
— Всі гроші — на прилавок! І це… Якщо є якась кнопка, — раджу не натискати. Уб’ю!
— Добре, добре. Яка в селі «кнопка»?
— Фіг вас знає! Давай, ­швидше!
— Я вже дістаю.
— Та що ти там копаєшся?!
Злочинець явно нервував. Усе озирався на двері. І, як на зло для продавця, ніхто не заходив з покупців.
Але… Але в цей час у підсобці знаходилася Тамара Ігорівна. Вона чула якісь пожвавлені голоси із торгового залу, думала, що це хтось жартує. Переставляючи коробку із цукерками, мимохіть визирнула із підсобки. Визирнула і — заточилася. Саме в цей момент помітила, як грабіжник приклав ніж до горла продавщиці. Міркувала всього кілька секунд. Відтак, приховуючи розгубленість, увійшла до залу.
— О! А хто це в масці до нас у гості прийшов?! — пожартувала жінка.
Зловмисник, продовжуючи тримати ніж біля шиї Оксани, іронічно кинув:
— З наступаючим!
— З наступаючим і вас! — усміхнулася власниця ­магазину.
Та зловмиснику, певна річ, було не до люб’язностей. Тому вкотре гаркнув:
— Гроші — на прилавок!
— А! Так це пограбування?! — роблено здивувалась і одночасно зраділа Тамара Ігорівна. — Так я зараз вам допоможу! Де там, Оксаночко, наш виторг?
Грабіжник не очікував на таку уважність з боку напарниці. На якусь мить втратив пильність, перевів погляд на Оксану.
Власниця магазину скористалася моментом, схопила з прилавка порожній металевий піднос і ним, ребром, щосили вдарила по зап’ястку зловмисника.
Ніж випав із рук. Не просто впав, а кінчиком леза встромивсь у підлогу.
Злодій заметушився. Тільки нахилився за ножем, як дві жінки, мов тигриці, накинулися на зловмисника.
— Здавайся, морда бандитська! — крикнула Тамара Ігорівна.
Оксана лише сопіла, заламуючи за спину руки злочинця.
Та чолов’яга був не із слабких. Поскидав із себе жінок і ступив до дверей.
Але власниця магазину вчепилася йому в спину:
— Здавайся, тобі кажуть, сволото!
— Пусти, навіжена! — вже з острахом почав вириватися любитель чужого добра.
— Ану зніми маску! Покажи-но свою мармизу!
Невдаха таки вирвався і вибіг надвір.

— Іване, ти щось чув?
— А що? Шумів навколо багацько!
— В магазині.
— Що там?
— Ніби крики.
— Здивував! Мабуть, Тамарка прийшла.
— Та це щось інше. Піду подивлюся.
— А я?
— Стережи пляшку і закуску!
— Добре…
Грабіжник кулею вилетів із дверей магазину і здійснив таран з Петром.
Петро також був не із хирлявих, утримався на ногах. Відтак здивовано спитав:
— А що це за «маски-шоу»?
Чолов’яга мовчки кинувся за магазин.
На сходинках з’явилася і Тамара Ігорівна. Захекано замахала руками:
— Петю! Хух!... Лови його! Хух!
— А хто то?
— Грабіжник!
— Отой?
— Ну, а хто ж?! Оксану мало не зарізав!
— Окса-ану??! То так би й сказала!
Іван сидів за столиком і смалив цигарку.
— Когось бачив? — прибігши, спитав у приятеля Петро.
Іван кивнув на городи, за котрими стояла стіна соснового лісу:
— Якесь дурило туди побігло.
— За мною!
— Куди? Навіщо?
— Банда!
— У нашому селі?
— А ми що — святі? За мною, кажу!
Іван, безпорадно розводячи руки, кивнув на стіл:
— А це…
— Не зачеплять!

Дід Павло скубав зі стіжка сіно корові. Коли зирк: через його паркан перескочив якийсь чолов’яга і чимчикує просто на нього.
Спочатку старий було подумав, що негр біжить. Проте, придивившись, зрозумів, що на пиці незнайомця — маска. Така, як ото в телевізорі показують. На бандитах. Але що їм тут робити?
Дід Павло був не з лякливих, усякого в житті довелося бачити, але цього разу холодок пробіг тілом. Маска ж! У селі! А може, то хто з наших? Свята наближаються, ось і «маскарадяться»!
Підбігла «маска», вшкварила:
— Дєд, можна колядувать?
Старий, котрий напружено стояв з вилками, нервово ­зареготав, адже до колядування лишалося ще днів із десять. Однак дозволив:
— Колядуй!
— Тут? — сторопів утікач, бо мав інший намір.
— А де?
— Зазвичай, це роблять у хаті.
— А я зазвичай це роблю на городі. Щоб городина добре родила!
Дід Павло вже помітив, як через його паркан перелазять сусідські хлопці, і все зрозумів. Наставив на незнайомця вила. Голосно крикнув:
— Руки вгору!
Чолов’яга на це з-під лоба хмикнув, а відтак спритно відібрав у старого небезпечний колючий предмет. Самого ж оборонця пхнув у копицю сіна.

Сільські хлопці наздогнали зловмисника біля галявини. Той був уже без маски. Сидів на снігу і щось робив зі своїм взуттям.
Коли селяни підбігли ближче, то не втрималися від сміху.
Петро, цигикаючи, проказав:
— Ну й жирнючого ж зайця впіймали! — А потім спитав у товариша: — Не ти, часом, петлі поставив?
Іван заперечливо захитав:
— Я цим уже давно не займаюся.
Тією ж петлею хлопці перев’язали руки втікачеві і привели його до села. Незабаром приїхала і міліція. А невдовзі стало відомо, що магазин хотів пограбувати 41-річний житель Чуднівського району.

Хлопці чатували на власницю магазину із самого ранку. Коли вийшли з-за рогу, Тамара Ігорівна аж жахнулася:
— Тьху, налякали!
— Свої, — відгукнувся ­Петро. — Тамаро…
— Ну?
— Бандюка ми спіймали?
— Ну, спіймали.
— Поки ми за ним бігали, нашого стола почистили?
— Цього не бачила.
— Ага, така, значить, дяка!
— Ну, добре, добре…
Стіл Тамара Ігорівна накрила щедрий.
Іван від задоволення зізнався:
— Хоч би ще якась «маска» до нас забралася!

Ось така історія нещодавно сталася в одному із сіл нашої області. Може, й не зовсім так, але, як автор почув, так і записав.
А працівники міліції тепер готують документи на Петра, Івана та діда Павла на представлення їх до нагороди за затримання злочинця.