Жінка говорила спокійно, виважено. Але в її голосі відчувалися нотки напруги:
— Це міліція?
— Так…
— До вас ще не надійшов сигнал про пограбування?
— На щастя, ні. А ви хто?
— Я — пенсіонерка. Мешканка міста.
— А ваше ім’я, прізвище. Де ви мешкаєте?
— Це неважливо.
— Ви хочете нам щось повідомити?
— Хочу. Але боюся помилитися… Мені здається, щойно на моїх очах стався злочин.
— І ви йому не перешкодили?
— Це я бачила з вікна своєї квартири. І я знаю злочинця.
— Справді?! Гадаємо, ви нам зараз про все розповісте, так?
— Звичайно!..

Мабуть, кожна жінка любить прикраси. Особливо, коли вони зроблені не з простих металів, а з дорогоцінних та коштовних каменів.
Світлану Прийшнак (імена в матеріалі змінено) не можна було віднести до категорії малозабезпечених. Жила вона в достатку. Одружена з підприємцем, має неповнолітнього сина, не працює. Та й чоловік її, Віталій, не силував дружину кудись влаштовуватися на роботу. Для нього головним було належне виховання дитини, створення затишку в оселі.
Однак ця молода жінка мала деякі недоліки, вона дуже любила коштовні речі. Витрачала на них чималі гроші, не рахуючи дорогих прикрас, дарованих Віталієм. А через деякий час спільного життя дії дружини неабияк почали дратувати Віталія. Доходило до скандалів. Навіть якось її суджений пригрозив:
— Я в тебе ці іграшки відберу! Заховаю так, що не знайдеш їх! Біс знає що! Наче мала дитина! Ліпше би більше уваги приділяла синові та квартирі! Зрештою, мені це не подобається. Тепер я шкодую. — І зірвався. — Тепер я шкодую у своєму виборі!
Оте «шкодую у своєму виборі» насторожило Світлану. Розлучення аж ніяк не входило в її плани. Тим більше, вона кохала Віталія. А чому його так дратує її потяг чи прив’язаність до коштовностей, — не розуміла. Кожний має якісь свої нахили, думала вона. Хтось гониться за модним одягом, хтось любить дорогі автівки, особняки… А вона — речі, виготовлені з благородних металів.
Проте, аби не дратувати чоловіка, або дати йому заспокоїтися на деякий час, Світлана більшу частину золотих цяцьок зняла зі своїх наманікюрених пальчиків.
Але одного дня Віталій застав дружину за своїми брязкальцями. Світлана лежала на дивані і, обклавшись коштовностями, гладила то одну річ, то другу, щось до них шепотіла.
Віталій зі злості згріб усі брязкальця і повкидав їх собі у кишеню.
— Більше не побачиш!

Одного дня Світлана вешталася містом. У поле її зору потрапила дівчинка років шести-семи. Щоправда, не стільки жінку зацікавила малеча, як чудового дизайну сережки у її вушках.
Світлана зупинила дівчинку:
— Тебе звати Оксанка?
— Ні-і, — здивовано зупинившись, сказала дитина. — Аліна я.
— А! Так, так, я забула. Ти ж Аліночка!
— Я вас не знаю.
— Зате я тебе знаю. І твоїх батьків знаю.
— Справді?
Дівчинка спантеличено тупцяла на місці. Та й не дивно для дитини, яку несподівано перепиняє незнайома тіточка.
А сама нахмурено сказала:
— Мені мама і тато заборонили розмовляти з чужими тьотями і дядями.
— А хіба ж я чужа?! — силувано всміхнулася Світлана і швидко подивилася ліворуч-праворуч. А потім, взявши дівчинку за руку, скоромовкою мовила:
— Давай я тебе проведу. Ти ж додому йдеш? Еге ж?
— Додому.
— Ось і добре. Ходімо. — І тут терпець у жінки урвався. — У тебе такі красиві сережки! — Мама з татом подарували! — похвалилась Аліна.
— А в мене, — почала вихвалятися і Світлана, — також є гарні сережки! І не одні! А є ще безліч ланцюжків! І брошка, кулончики! Хочеш, я тобі дам поносити?
— Хочу.
— Ось і добре.
А далі Світлана і справді почала діяти, як мала дитина:
— А ти мені даси поносити свої сережки?
Аліна спинилася. Дивилася під ноги. Потім тихенько відказала:
— Якщо мама і тато дозволять, то дам.
— А мама і тато зараз вдома?
— Мама вдома.
Світлана якусь хвилю міркувала. Зиркала навколо. А потім почала втрачати здоровий глузд:
— А ти мені зараз дай поносити. Сережки.
Аліна заперечливо похитала головою:
— Мене будуть сварити.
— Та не будуть. Я мамі скажу, і вона не сваритиме.
— Я хочу додому.
— Я тебе ще проведу трошки.
Але дівчинка вже звільнилася від руки прискіпливої тіточки.
А та наче вже й розум втратила. Спинила дитину. Роблено заохкала:
— А в тебе із сережки випав один камінчик! Мабуть, загубила? І не бачила де?
— Справді? — аж злякалася дівчинка. Але не стільки від того, що цим викличе гнів батьків, як шкода стало камінчика, який переливався багатьма кольорами.
А тіточка не збиралася лишати у спокої дівчинку. Знову збрехала:
— Зараз ось випаде і другий камінчик! Мабуть, погано приклеїли. Давай ліпше сережки знімемо. Щоб не випав і другий камінчик. Покладеш до кишеньки і віднесеш додому. Там пошукаєш і другий. Може, випав десь на підлогу.
І, не питаючи дозволу, розпаленіла Світлана заходилася знімати з дитини сережки. Зрештою, нервуючи, зняла.
— Де твоя кишенька? А! Ось на курточці! Давай туди й покладемо. Ось так. А тепер біжи додому. А мені треба йти.
Після того Світлана швидко почала віддалятися від Аліни. Потім жінка на ходу обернулася. Помітила, як дівчинка порпалася в кишеньках своєї курточки.

Правоохоронець поцікавився:
— А чому ви думаєте, шановна, що то був злочин?
Пенсіонерка, хихикнувши у слухавку, відказала:
— Я читаю детективи!
— Гаразд. Назвіть адресу, де трапився, як ви говорите, злочин.
— Ви з мене не кепкуйте, — зауважила любителька детективів. — Ви би бачили розпач тієї дівчинки. Вона з плачем кинулася додому.
— Ви знаєте, де вона живе?
— Дівчинка? Звичайно! І назву адресу тієї авантюристки! Записуйте…

Коли до оселі завітали працівники міліції, Віталій спочатку подумав, що вони помилилися адресою. А коли ті почали цікавитися його дружиною, разом із тим висуваючи тій підозру у крадіжці золотих виробів, сумніви Віталія розвіялися.
«Вона могла це зробити», — подумав він і повів непрошених гостей до кімнати дружини.
Застали її саме в ту мить, коли та, лежачи на дивані, розглядала нещодавно вкрадені сережки.
Віталій, проковтнувши гіркий клубок сорому, не знав, куди себе подіти.
Тепер перед ним постала неабияка дилема: розлучатися зі Світланою чи вести її до психіатра?
Але попереду ще — судова тяганина.