До установи зайшов дідок. Зросту невисокого, охайно зодягнений, ось тільки шапка в нього на голові якась чудернацька.
Підійшов старий до столика. Сів на стілець і втомлено видихнув:
— Хух, припхався! Здраствуйте!
— Здраствуйте! — холоднувато відказала пишна, мов пампушка, працівниця закладу, котра сиділа за комп’ютером. Потім вона сердито зауважила:
— Могли б у приміщенні й шапку зняти!
Дідок миттю відреагував:
— Ну, зніму я ту шапку. Кудись не туди притулю. Впаде ще. Скажімо, вам на ніжку. Травмує її. Воно вам треба?
— А ваша шапка що — залізна?
— Не знаю, може, домішки металу є. Її ще мій дід носив. Шапка воєнна!
— Воно й видно! Давайте вже документи оформляти на вивіз сміття.
— Воно-то так, — мовив на те дідок. — Оформляти треба. Не оформиш — штраф! Хоча чого його оформляти, коли в мене й сміття немає.
— Сміття є у всіх! — слушно зауважила та.
Однак відвідувач тримався своєї думки:
— Та немає, кажу! Папір я спалюю…
— А пластикові пляшки?
— Збираю. Буду сарайчик будувати.
Працівниця комунального підприємства недовірливо глипнула на старого:
— Хм! Ну, а бите скло?
— Перетираю. Воно ж із піску зроблено. Куркам даю. Кальцій!
— Їздять по вухах і не засміються! Давайте вже ваші документи!
— Та ось. Будь ласка!
— То у вас приватний сектор?
— Може, й так, панянко.
— То чого ви мені голову морочите? Я приймаю підприємців, а вам — за сусідній столик.

— Здраствуйте!
— Добрий день!
— Мені сказали до вас підійти.
— Сідайте.
— Дякую! Шапку знімати?
— Не треба. Чула. Вона у вас воєнна…