В одній двокімнатній квартирі мешкало дві родини. Двоюрідні брати Володя та Віктор (імена в матеріалі змінено) отримали від бабусі спадок — «двушку» у столиці. Розміняти на дві однокімнатні у них не виходило, а викупити іншу частину ніхто не мав можливості. Коли Віктор надумав одружуватися, то одразу пішов до Володі на серйозну розмову.
— Слухай, брате, тут така справа… Я з Олькою одружуюся.
— О, молодець. Вітаю.
— Ну, це так, дякую. Маю до тебе прохання…
— Кажи, чого тягнеш?
— Я тут подумав, може, я поки поживу у квартирі з Олею — все одно пустує, а нам немає де жити.
— У квартирі, кажеш… Ну, що ж, які питання — живіть. Як кажуть, молодій родині потрібно допомагати.
— Дякую, я тобі цього ніколи не забуду. Думаю, поки ти надумаєш попрощатися з парубоцтвом квартирне питання вирішиться.
— О, до того часу точно. Ти ж знаєш, я ще не нагулявся.
Весілля справили гучне. Володька був почесним свідком і щиро радів за брата. Вже через місяць після весілля молодята переїхали у квартиру, навіть зробили там косметичний ремонт. Ольга виявилася дівчиною з характером, тому одразу заявила:
— Як продаватимете квартиру, то наша частина має бути більшою.
— Ого, що ти придумала!
— Все справедливо. Ми зробили ремонт, чому маємо втрачати наші гроші?
— Не наші, а мої… Тоді ще були. Та й не багато там грошей пішло, щоб тепер претендувати на більшу частину.
— Ось так ти заговорив? Ну, гаразд… Тепер усе буде «твоє» та «моє».
— Ну, що ти сердишся, кохана. Я ж сказав — тоді ще були. Просто Володька і так пішов нам назустріч, а ти тут починаєш…
— Теж мені, «свята простота», твій Володя. Це така сама твоя квартира, як і його. Зрештою, як хоче, то теж хай іде живе.
— Все, годі, давай не будемо сваритися.
Минув рік, як Ольга і Віктор одружилися. З цього приводу вирішили зробити невеличке свято і покликати друзів. Спочатку планували відсвяткувати вдома, а потім піти в якесь кафе чи на дискотеку. Серед запрошених були Володя і подруга Олі — Катя, яка приїхала з Польщі. Дівчина не змогла бути на весіллі через роботу, а вже на річницю взяла відпустку. Всім одразу стало помітно, що між Володею та Катею щось є. Вони увесь вечір підморгували одне одному, а на дискотеці усамітнювалися.
— О, дивися, ще твій брат до Польщі поїде.
— Чому це? Ти Володьку не знаєш!
— Любий, це ти ще Катьки не знаєш. Вона, як захоче — будь-кого собі закадрить.
— Побачимо, чи з цього щось вийде.
І таки вийшло. Через три місяці Катя зателефонувала Вові і сповістила, що вагітна. Вони домовилися зустрітися. На Новий рік дівчина мала приїхати з Польщі на серйозну розмову. Зустрілася парочка у кафе.
— Я одразу кажу — абортів ніяких не буде. Дитину народжу для себе, а не когось.
— Ти вже вирішила?
— Вирішила! Тебе ставлю перед фактом.
— А що я?
— Ти? До тебе жодних претензій, вимагань, пропозицій!
— У мене є одна пропозиція.
— Яка?
— Виходь за мене!
Катя і Володя вирішили залишитися в Україні, адже тут у Вови — робота, а там — лише зйомна квартира. Знову постало квартирне питання. Вибір був невеликий. Володя з Вітею поговорили і вирішили — поки не продадуть квартиру, житимуть у ній двома родинами, кожна матиме свою кімнату.
Так і сталося. Катерина та її обранець вирішили не гуляти пишних весіль, а просто розписатися, до того ж, вона вже була на сьомому місяці вагітності. В обох родинах панувала цілковита ідилія: вони разом їли, відпочивали, святкували. Ситуацію змінило народження дитини. Ольга постійно була роздратована, їй нічого не подобалося. Почалися сварки. Як наслідок, дві родини відокремилися у продуктах та приготуванні їжі. Ніхто не розумів, що відбувалося з Олею. Якось Віктор підслухав її розмову з мамою:
— Мамо, ти не розумієш. Ця вискочка має все!
— Хіба тобі погано живеться з Вітьою? Він тебе любить, втішає, дарує подарунки. Що ще потрібно для щастя?
— Ще? Ми вже два роки разом, а й досі дітей немає. А у неї бач, як все відразу — і чоловік, і дитина, і квартира з ремонтом за наші кошти!
— То справа у дітях?
— Так, ненавиджу її.
Вітя тепер зрозумів, що й до чого. Та поговорити з дружиною не наважився. Справи лише погіршувалися. Оля чіплялася до всього, а Катя їй не змовчувала. Чоловіки терпіли сварки дружин, намагалися не втручатися.
Того дня Віктор прийшов з роботи раніше, Володі ще не було. Кожна з жінок була у своїй кімнаті, чимось зайнята. Віктор вирішив пообідати і налив собі тарілку супу. До кухні зайшла Катя і побачила, що чоловік їсть суп… з її каструлі. Мабуть, іншого дня вона б не звернула на це увагу, але не сьогодні. Саме цього дня Ольга нахамила Каті, обізвала її та синочка обірванцями та різними неприємними словами. Тому і Катя не втрималася.
— Це я, обірванка, повинна вас годувати?
— Катю, ти про що?
— Про що? Я взагалі-то готувала своєму чоловікові, а тебе хай годує твоя дружина!
— Вибач, я просто хотів пообідати. Я навіть не подумав, що це твоє…
— Моє! Піди і зароби собі на їжу, ледар. Ви з жінкою — два черевики пара. Правильно, що Бог вам дітей не дав. Таким, як ви, ідіотам, вони не потрібні.
Ольга довго не втручалася. Тільки ж вона почула останню фразу про дітей — ніби озвіріла.
— Ти — стерво, ти — шльондра! Думаєш, що лягла під Володьку і залетіла, то тепер розумна? А, може, це взагалі не його дитина?
— Це тебе вже не стосується! У мене хоч є синочок, а от таким, як ти — не судилося.
— Як ти смієш! Супу пожаліла, мене обзиваєш! Ти — справжня курва!
Оля накинулася на Катю і вчепилася їй у волосся. Віктор розборонив їх. Настало затишшя, але ненадовго. Скориставшись моментом, Оля вхопила ніж і поцілила Каті прямісінько у шию. Віктор опам’ятався і кинувся допомагати та викликати «швидку». Коли машина швидкої допомоги приїхала, то було вже пізно. Жінка померла.
Два брати тепер не спілкуються. Віктор носить Олі передачі у в’язницю, а Володимир із синочком — квіти на могилу Каті. Зруйноване щастя двох родин, квартира — порожня…