(Закінчення. Початок у №4, 5 «ЗІ»)
8.
Двері повільно відчинилися, і до кабінету несміло ввійшов чоловік середніх літ.
— Доброго дня! — привітався він, ледь схиливши голову. — Мене звуть Петром Йосиповичем.
Квашевський якийсь час вивчав відвідувача, а відтак, дратуючись довгою паузою, невдоволено спитав:
— Ви до мене?
— Так! — аж сіпнувся мовчун.
— Я вас слухаю.
Чоловік назвав своє прізвище. І коли стало зрозуміло, що це один із батьків підозрюваних у нападі на Віктора Бровченка, господар кабінету запропонував відвідувачу стілець.
— Сідайте.
— Дякую! — чемно, і ніби якось сором’язливо-винувато відказав гість. Хоча в очах його добре проглядалися тіні лукавства. — Хлопці, вони і є хлопці, — якось мляво продовжив чоловік. — Хто ним не був? І ми свого часу чубилися, хе-хе!
— Чубилися, але справа до міліції не доходила. Принаймні, якщо брати моменти з мого життя, — резонно зауважив Квашевський. — А тепер ближче до справи. Що вас до мене привело?
Чоловік пожував губи, а відтак, ледь схиливши голову набік, спитав:
— Невже за таке судитимуть?
— А ви як думали? — хмикнувши, відказав старший лейтенант. — Скоєно злочин. За нього потрібно нести відповідальність.
— Та який там злочин! — враз збадьорившись, не погодився батько підозрюваного. — То такий хлопчисько! Придурюється більше, ніж правду каже!
Квашевський різко підвівся, підійшов до вікна. Сперся об підвіконня. Відтак, проникливо дивлячись на чоловіка, поцікавився:
— Ви прийшли мені саме це сказати?
Підвівся і гість.
— Розумієте, — нервово мнучи в руках шапку, сказав Петро Йосипович, — це наші діти. Ми не хочемо, щоб вони в таких роках потрапили… Ну ви самі розумієте куди.
— Нормальні діти, — зауважив на це господар кабінету, — о такій порі не цмулять на вулицях пиво і смокчуть цигарки, а сидять вдома!
— Ну, недогляділи. Таке життя.
— Недогляділи!.. А чому, цікаво, ви прийшли віддуватися за всіх?
— Бо ми тут подумали… Поговорили… — Відвідувач незграбно задлубався в кишені.
— Хто — «ми»?
— Ну… Батьки. Ми поговорили і вирішили… Зібралися… Словом, ось. — Він зрештою видобув з пальта конверт, вирівняв його кінці і поклав на стіл.
— Що це? — здивовано запитав Квашевський, хоча зрозумів, що то. Напружився, мов струна. В голові зароїлися думки.
— Ну, поговорили, — співав далі своєї чолов’яга. — Вирішили… Ну, я ліпше піду.
Квашевський різко подався вперед, щоб зупинити власника конверта, та раптом загальмував і кинув погляд на стіл, де лежав загадковий конверт. Якийсь час боровся із собою. Та перемогла… спокуса…
9.
Квашевський Бровченка зустрів недобрим поглядом. Цього разу навіть не запропонував йому стілець.
— Ну, що трапилося? — сухо спитав у хлопця.
— Я хотів би знати, яке ви прийняли рішення щодо моєї заяви, — у тому ж тоні відказав Віктор. А відтак поцікавився: — І де мій мобільний телефон?
Старший лейтенант якийсь час мовчки дивився на зухвалого потерпілого, а потім, перевівши погляд на стіл, імітуючи заклопотаність, буркнув:
— Рішення ще не прийнято.
— А коли воно буде прийнято?
Нерви у Квашевського враз здали. Гарячково кинув:
— Цього ніхто не знає! Це — процес!
Зате у Бровченка з нервами все було гаразд. Спокійно нагадав:
— А де мій мобільний телефон?
— Ти що, Бровченко, знущаєшся з мене?
— Навіть і не думав. Просто мені потрібен мій телефон. Не купувати ж другий.
— Не купуй, — байдуже проказав старший лейтенант, звівши плечі. — Зачекай. Думаю, що незабаром отримаєш свій мобільник.
10.
Віктор Бровченко ні з чим пішов додому. Чекати на повідомлення Квашевського.
Та минули жовтень і листопад, а начальник кримінальної міліції у справах неповнолітніх, котрий тимчасово обіймав цю посаду, вперто мовчав.
Добігав грудень. З міліції — ні звуку!
У Віктора Бровченка ввірвався терпець і він знову пішов до Квашевського. Однак на місці його не застав.
— Він на лікарняному, — сказав його заступник.— І всі матеріали справи знаходяться в нього. Днями вийде на роботу, викличе тебе і все розповість.
Перед Новим роком потерпілий ще тричі навідувався до відділу у справах неповнолітніх. Проте, чув те ж саме: Квашевський хворіє.
А в перші дні новорічних свят Віктора Бровченка перестріли його кривдники і ошелешили.
— Ну що, — вискалив зуби Руслан, — посадив?! Справу-то закрили, хе-хе!..
Парубки не брехали. Через кілька днів Віктор від одного знайомого дізнався, що Квашевський ще у вересні місяці виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи проти Руслана, Вадима і Богдана.
— Іди в прокуратуру, — порадили Бровченкові.
Віктор пішов, написав заяву.
11.
Через кілька днів начальника міліції викликали до прокуратури.
А через тиждень Квашевський з’явився у відділку. У коридорі зіткнувся з Валентином Володимировичем.
— Зачекай-но, — спинив його полковник. — Тебе ж звільнено.
— Я за своїми речами.
— Коли суд?
— Повістки ще не було.
— Знаєш, — замислено сказав Валентин Володимирович, — як я… — Полковник замовк. А відтак, махнувши рукою, попрямував до свого кабінету.
У кінці лютого міжрайпрокуратурою проти старшого лейтенанта Квашевського було порушено кримінальну справу. До кримінальної відповідальності притягли також і Вікторових кривдників — Руслана, Вадима й Богдана. Тільки вже за кількома статтями Кримінального кодексу. Як з’ясувалося, парубки встигли скоїти ще один злочин: добряче побили сторожа школи, котрий постійно робив їм зауваження.
Отже, хлопці шукали пригод на свою голову й таки їх знайшли.
Проте, не можемо обминути й батьків підсудних. Часто чуємо нарікання: чому вони такі виростають? Та тому, що в них з малечку вкладаємо, — те потім і маємо.
Помилковим є також судження і про те, що молодь у всі часи завжди однакова. Ні, не однакова. Все тече, все змінюється. Змінюється і наша молодь. А вона сьогодні дещо агресивніша і безвідповідальніша. Психологи помітили, що більшість неповнолітніх під час скоєння злочину навіть не замислюються про їх наслідки. Прикладів тому безліч. Тож, батьки, — будьте пильні! Не залишайте своїх дітей на самоті. Цікавтеся їхніми проблемами. Розмовляйте з ними…