Жінка бере до рук брошуру. Питає:
— Можна подивитися?
Дівчина-брюнетка, працівниця кіоску, посміхнулася. Спокійно відказує:
— Ви вже дивитеся.
— А, дякую!
Показна пані перегортає м’яку обкладинку, цікавиться:
— А Звягель — це в Новограді?
Кіоскерша починає туго міркувати. Відтак:
— В смислі?
— Ну, — на те дамочка, — Звягель — це десь під містом?
— Ні, над містом! — брюнетку це виводить з терпіння.
Проте в добродійки-покупця з нервами все гаразд. Лише трошки дивується:
— Не пойняла?
— А що тут «пойнімати»? — зводить плечі господарка кіоску. Затим, послабивши тон, пояснює. — Звягель — це колишня назва Новограда.
— Ааааа! — нарешті дійшло до жінки.— Це там, де Леся Українка народилася?!
— Ху, нарешті! — полегшено зітхає дівчина. — Там, там.
А пані:
— Так це під Новоградом чи вулиця так зветься?
Кіоскерша тупо вирячається на дамочку. Знову туго думає. Потім запитує її:
— Ви звідки приїхали?
— Зі столиці. А що?
— Та нічого. Брошурку купуєте?
— Ага, ага. Та я так і не пойняла: Звягель — це…
— Звягель, — кіоскерша мало не вилазить з віконця, — це я! Цей кіоск! Асфальт, на якому ви стоїте!..
— Ааааа, дійшло!
— Ну, слава Богу!
— Аа…
— Що ще?
— А ви знаєте, я з одним депутатом-красунчиком трошки, ну...
— Нуу?!!
— Такий інтересний він! Його прізвище Звягільський. Він, часом, не ваш земляк?
— И-ууууу! — аж присідає брюнетка. Відтак засовує віконце і йде з кіоску.
Особа зі столиці кидається слідом за нею:
— Ви куди?
— У Звягель!
— А де він?
— За Новоградом!
— Я з вами-и!
— Не треба-а-аааааа!..