(Продовження. Початок : Схованка під копицею листя…)

Знайомими стежками

Ще вдосвіта Сергій Андрійович Тихончук почав лаштуватися по гриби, але цього разу — в далекий ліс. За рижиками, що росли краєм сосняка.

«Аби встояли. Другий приморозок таки... — думкою забідкався старий. І враз виринула підступніша гадка: — А коли на того «чорта» натраплю?..»

Навколишніми селами вже ширилися чутки, що життя Софійки Кравець позбавив Олександр Кований. Люди подейкували, що від того неврівноваженого типа можна будь-чого чекати. І взагалі дивно, мовляв, як він досі не сидить у тюрмі? Хоча б за останні його вибрики — «розмалювання» стін Прокопчукової хати. Таких матюків цей художник-модерніст понавиводив фарбою...

...Подумавши-подумавши, старий затятий грибник махнув правицею:

— Як-то кажуть, на все Божа воля!

І Тихончук вирушив у чергову мандрівку. Але цього разу — в далекий старий ліс.

Обвинувачення Тихончука…

— Ті самі гості, і в ту саму хату, — в голосі Галини Супрун відчувалися нотки неприязні. Проте повела рукою. — Проходьте. Сідайте ось.

Капітан Савченко сів на табурет. Поклав на стіл коричневу теку.

— Дякую, Галино Іванівно! — не беручи до уваги холодність господарки оселі, подякував поліцейський карного розшуку (мовляв, у роботі і не таке трапляється).

— Здогадуся, чого ви знову до мене прийшли... Не було його. Не заявлявся. — І Супрун гнівно вигукнула. — Хай би очі мої того душогуба повік не бачили! Ще зовсім було молоде дівча... Охо-хо-хо...

— А чому ви так упевнені, що саме ваш племінник скоїв цей злочин?

— Люди подейкують.

— «Люди подейкують», — посміхнувся капітан, — що ви в убивстві звинувачували і Тихончука, Сергія Андрійовивича. Чи за ним щось недобре водиться?

Галина Іванівна, важко зітхнувши, сіла поряд з оперативником.

— Хіба кожній людині в душу зазирнеш, — замислено проказала господарка оселі. — Скритний він якийсь той Тихончук. Постійно в лісі зникає. Кажуть, що грибник затятий.

Хтозна. І чому саме він знайшов тіло Софійки Кравець?

— Тому що грибник. Затятий. — Осміхнувся капітан. — То чому ви, Галино Іванівно, обвинуватили таки Тихончука в убивстві дівчини?

— Та то я зопалу...

...Позавчора, під вечір, проходячи повз хату Супрун, старий Тихончук призупинився (Галина Іванівна якраз вийшла із хліва з порожнім відром).

— Доброго вечора! Хазяйство годуєш, Іванівно? — заговорив Сергій Андрійович.

— Та треба ж. І вам, Андрійовичу, доброго вечора! Хоча, який він добрий?

— Ну-ну...

Розговорилися. Про те, про се.

І старий невідь для чого бовкнув:

— Не показувався твій племінник?

Супрун аж відсахнулася.

— А вам яке до цього діло?! Ви що вже в поліцейські записалися? А, може, Сашко і не винен! Ходить тут...

— Та чого ти, Галино, розійшлася? — Тихончук спантеличено ступив крок назад. — Я ж по-доброму.

— Знаємо вашу доброту! — Не вгамовувалася жінка. — А, може, це ти Софійку, того... Вештаєшся тими лісами, як неприкаяний!

— Тьху, скажена! — Сплюнув спересердя Тихончук і пішов своєю дорогою.

Вже пізніше Сергій Андрійович пошкодував, що спитав у Супрунчихи про її племінника. Їй і так важко зносити людські пересуди. А тут ще такі запитання...

«Ех, старий, життя прожив, а мудрість розгубив», — картав себе Тихончук.

...Капітан Савченко підвівся. Взяв зі столу свою теку.

Супрун спохопилася:

— Вже йдете? Посидьте, хату не пересидите.

— Треба йти.

— А чого ж заходили? Ах так, так...

Засада

Невелика група правоохоронців, котра декілька днів вела спостереження за хатою Галини Супрун, позитивних результатів не дала. Хоч і був оголошений всеукраїнський розшук на головного підозрюваного, проте й не припинялися його пошуки навколишніми селами.

Проте Олександр Кований мов крізь землю провалився.

Чудовисько на буреломах...

Він вибравсь із-під коріння старої сосни, яку декілька років тому повалив буревій, і, випроставшись на повен зріст, вдихнув свіжого морозного повітря. Відтак здригнувшись, цей незвичайний мешканець лісу поліз назад у свою, поспіхом зліплену з гілляччя та моху, халабуду.

Якби хтось зі сторонніх набрів на цю істоту, то подумав би, мабуть, що натикнувся на єті (хтозна, може вони живуть і в поліських лісах).

Але це був не єті. Іменувалося це сотворіння природи Олександром Кованим. Оскільки втікати з села довелося поспіхом, та не було коли думати про теплу вдяганку тощо. Щоби не мерзнути в холодному лісі, Кований, другої ночі аскетичного життя, пішов до сусіднього села, точніше до смітника, і назбирав усілякого лахміття: для лежанки і для себе. Тож, нап’яв на себе стільки утилю, скільки можна було нап’яти. Плювати! Хто його тут бачить? Аби йому тепло було.

Вдень багаття не палив — боявся, що побачать.

Благо, що хоч було чим палити: кілька років тому в цій місцині потужний смерч наламав чимало деревини.

Закінчувалися харчі.

«Як стемніє — треба йти на хутір до Миколи Борового, — подумав Кований. — Дружбан надійний, допоможе з хавкою. Та й сірники треба».

Вилізти знову зі свого сховку примусили Кованого якісь звуки.

Прислухався. Може, яка звірина? Тут її до біса! Навіть днів два тому, опівночі, вовки поряд вили. Хай їм!..

Кований не помітив, як сам зі страху завив. А закінчив надривним схлипом...

«Єті» вже налаштувався знову пірнути у своє лігво, коли раптом неподалік хруснула гілка, а відтак... кашлянула людина.

«Все, — злякано напружився Кований. — Злапали...»

Далі буде...

Микола МАРУСЯК