Володимир — уродженець республіки Казахстан. Має 45 років. Однак більшу частину з них просидів там, де Макар телят не пасе. Був визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Останнім часом вважався громадянином України і проживав у Новограді-Волинському. Тут завів знайомство з такою собі Тетяною, котра також свого часу п’ять років з семи присуджених провела за гратами. Зважаючи на неповнолітню її дитину, достроково була звільнена од відбування покарання.
Однак обидва наші герої на шлях виправлення не стали.
Одного дня, після спільного розпиття спиртних напоїв, Володимир викликав на вулицю Світлану (ця панянка також брала активну участь у гулянці).
— Так, Свєтік, — з-під лоба зиркнув колишній зек-рецидивіст.
— З нами бухло ковтала?
Молода жінка кивнула.
— Пила.
— Ходімо в гараж.
— Навіщо?
— Пішли!
— Ну, йдемо.
Зачинивши за собою двері, Володимир поклав на табурет учнівський зошит, ручку.
— Он стільчик,— сказав він. — Сідай, пиши.
— Що писать?
— Я скажу.
Світлана здивовано хмикнула, але сіла, взяла ручку до рук.
— Ну?
— Не нукай! — зикнув Володимир і почав диктувати.
— Пиши. Алік. Зараз до тебе приїде один чоловік...
Світлана вирячилася.
— Що за дурня?
— Слухай, шалаво! — визвірився бегемот з витрішкуватими очима.
— Пиши, пиши своєму хахалю!
— Що писать-то?
— Я ж диктую!
— Але навіщо це?
— Щоб дав бабки!
— Для чого?
— На бухло, дурепо!
— Він не дасть.
Володимир скреготнув зубами.
— Дасть! Нікуди не дінеться. Напишеш, що тебе тримають під замком. Мовляв, поки грошей не дасть, — не випустять.
Світлана вагалася. Вона знала, що гроші у її співмешканця, Андрія, є, і їх шкода було в такий спосіб видурювати. Ліпше самій витратити ці заощадження.
А коли колишній зек назвав не дуже велику суму (150 грн.), погодилася написати записку.
До Світланиного співмешканця поїхали Володимир і Тетяна. На таксі. Власника авто, заплативши за послугу, попросили зачекати. Коли Андрій відчинив двері, йому мовчки сунули в руки записку. Прочитавши її, він заперечливо захитав головою:
— Я не дам. Де Світлана?
— Там написано! — гаркнув Володимир. — Бігом давай бабки!
— Я зараз подзвоню в міліцію. Де Св...
Він не договорив. Його чимось важким вдарили по голові.
Андрій упав на підлогу. На його лице стікала цівка крові. Тримаючись рукою за голову, повільно підвівся.
— Гроші! — процідив рецидивіст.
— Тепер гони всі! Все, що є! Поняв?
Андрій мовчки поплівся в кімнату. Дістав із шафи тисячу п’ятсот гривень і приніс їх незнайомцю.
— Це всі? — перерахувавши купюри, Володимир пильно подивився на Володимира.
— Всі,— кивнув чоловік і — знепритомнів.
Рецидивіст заметушився і кинувся до іншої кімнати.
— Краля, ти де?
— Допоможи, — кинула Тетяна, тримаючи в руках чималеньку сумку.
Хапали, що потрапляло на очі: годинники, коштовності, шкіряні речі, телефони і навіть харчі.
Переконавшись, що господар оселі живий, нападники поспіхом побігли до виходу. На тому ж таксі дісталися до свого дому. Так вони ще не знали, що Світлана спромоглася вибратися з гаража і, прибігши додому, та побачивши, що там сталося, викликала працівників міліції.
Того ж вечора рецидивіста та його поплічницю було затримано.
Володимира засудили на 6 років позбавлення волі, Світлану — на 2 роки і 6 місяців.