Іван Євдокимов (імена в матеріалі змінено) служив у танкових військах. Сімейне життя не склалося. Після смерті матері відставник отримав у спадок квартиру. Точніше, він претендував на одну її третину. А дві третини належали його братові і племінниці. Однак брат жебракував і ніхто не знав, де він. Тому частина для Івана виросла вдвічі.
Невдовзі відставник знайшов собі співмешканку і проживав у двокімнатній квартирі.

Племінниця Олена вічно жила в боргах. Заборгованість за оплату квартири росла, мов на дріжджах. Вирішила квартиру продати. Знайшла покупця. Проте погодився купити за невисоку ціну. Але сплатив борги за квартплату. Тому Олені вибирати не доводилося.
Одного дня вона завітала до дядька Івана і запросила за свою частину сім тисяч «зелених».
— Раніше ти просила менше, — докірливо мовив їй дядько Іван.
— Часи змінюються, — якось нервово кинула племінниця. — Я лишилася без квартири. Маю ж якось жити.
— Квартири шкода, — сказав дядько. — Не потрібно було поспішати з продажем.
— А борги як би віддала?!
— Дав би частину, — розрахувалась би.
— Не могла чекати.
— У тебе ж є дача.
— Яка дача?! Сарай!
— Жити можна.
— Давайте обміняємося.
— Можна підремонтувати.
— Мені треба моя частина!

Співмешканка Анна метушилася на кухні.
Іван Євдокимов мовчки сидів за столом. По часі замислено проказав:
— Платить Лєнці сім тисяч баксів ніяк не можна. Терпіти не можу цю видру!
— Що намислив-то? — Анна пильно подивилась на Івана.
— Треба її… прибрати.
Анна промовчала. Але по її очах відставник зрозумів, що вона згодна.
— То як?
— Я не проти, — зрештою озвалася співмешканка. — Але як це зробити?
— Наймемо кілера.
— Вони на дорозі не валяються!
— І цього… Знаєш, скільки вони за це беруть?
— Думаю, за половину Лєнкиної частини знайдеться такий. Зараз криза.
Анна занепокоїлася:
— Аби потім нас у цьому не запідозрили. Почнуть перевіряти.
В Івана й на це знайшлася відповідь:
— Головне — підібрати путнього прибиральника. І все зробити з розумом.
— Тобто?
— Коли той принесе докази, що Лєнки вже того… Подамо її в розшук. Мовляв, родичі хвилюються. Навряд чи запідозрять.

Відставник кілера довго не шукав. Під руку трапився його колишній товариш по службі, Віктор Заторний. Крутий чолов’яга! Той хоч у вогонь і в воду!
Коли Євдокимов поділився із ним своєю проблемою і запропонував йому за три тисячі доларів прибрати племінницю, той довго не думав:
— Коли приступати до діла?
— Я скажу.
Проте Заторний наступного дня замислився. Читаючи кримінальне чтиво, він добре знав, на кого одразу впаде підозра. Тобто, на Івана Євдокимова.
А коли його притиснуть, то й на нього вийдуть.
Заторний поїхав на дачу до Олени і все їй розповів.
— Цього не може бути! — вирячилась дівчина. — Дядько до мене завжди добре ставився. А останнім часом взагалі подобрішав. Обіцяв дачу відремонтувати.
— Цей добряк, — з осміхом відказав Заторний, — сказав, щоб я твоє мертве тіло зняв на мобільник, а потім показав йому!
Олена відсахнулася.
— Не бійся, — заспокоїв її чоловік. — Не за тим прийшов. Треба щось робити. Якби я відмовився тебе вбити, — він знайшов би іншого.

Через кілька днів зателефонував племінниці. Поцікавився її здоров’ям. Обіцяв приїхати і віддати її частину. Навіть більше.
Олена переконалася, що Віктор Заторний сказав правду. І дівчина вирішила звернутися до міліції.
Було прийнято рішення зловити замовників «на живця». Задіяно було кількох працівників з управління по боротьбі з організованою злочинністю. Участь у операції мусив брати і Віктор Заторний. Йому, звісно, передбачалося зіграти роль кілера. Йому потрібно було знову заявитися на квартиру Євдокимова і обговорити деталі вбивства.
— Краще стріляй у голову, — радив Іван Заторному. — І не забудь: труп — на мобільник.
— Не довіряєш? — ніби образився товариш.
Євдокимов збрехав:
— Так треба. Для моєї пасії.
— Ясно.
— Ось пістолет. Пневматичний. Стріляє металевими кулями. Тому, повторюю, цілься у скроню. Ось мотузка. Знадобиться. Ось цигарки.
— А цигарки навіщо?
— Засипеш сліди.
— Ясно.

Уранці наступного дня у квартирі Євдокимова пролунав телефонний дзвінок.
— Справа зроблена. Все чисто. Як мовиться, без шуму і пилу! Зустрінемося у барі. Принеси гроші.
До бару Євдокимов прийшов зі співмешканкою.
Першим почав Заторний:
— Пістолет заклинило.
Євдокимов аж підскочив:
— І що?
— Довелося застосовувати мотузку, — заспокоїв «кілер».
На екрані мобільника Іван та Анна побачили труп Олени з мотузкою на шиї. Імітацію вбивства зробили оперативники.
— Гроші, — коротко сказав Заторний.
Євдокимов передав конверт із валютою.
Аж раптом столик оточили працівники міліції.
І тут Євдокимов усе зрозумів.
Коли відставника і його пасію у наручниках виводили на вулицю, до Заторного долинуло хрипливе: «Сука! Я тебе дістану!».