Віра відчинила двері і щиро здивувалася: перед нею стояла давня подруга, Наталія.
— Не чекали? — всміхалася несподівана гостя. — Чи не раді мені?
— Та що ти! — дещо знітилася Віра. — Проходь, проходь.
— Із святом вас!
— І тебе! Яким побутом у місті?
— З документами є справа. Та й, думаю, тебе провідаю.
— Це добре! Проходь до кімнати. Десь там мої є.
До вітальні вийшов Геннадій. Упізнав знайому. Зрадів:
— О! Які люди! Наталія!
Гостя привітала господаря оселі зі святом:
— З Днем незалежності!
— І тебе з тим же! Цю подію треба відзначити!
— А чому б і ні!
— Зрозумів! Я зараз.
Геннадій повернувся до кімнати. Заторсав сина за плечі.
— Підводься! У нас гості.
— Хто? — Володимир спросоння затер чоло.
— Побачиш.
— У-у-у-у…
— Що, голова болить?
— Є трохи. Перебрав учора.
— Нічого, сину, зараз похмелимося! Свято відзначимо!
Володимир вирячився:
— Яке свято:
— Ну ти даєш! День незалежності!
— А-а. Ясно. Забув. Устаю.
— Давай, давай. А я — в магазин.
Коли Геннадій повернувся, жінки вже метушилися на кухні, щось смажили.
Господар оселі поставив на стіл пляшку горілки, пакет із закусками.
— Я зі своїм ділом справився! А ви?
— І ми, — неприязно відказала Віра, пригадавши вчорашню сварку…
Віра з Геннадієм разом прожили чимало років. Спочатку у них, начебто, все ладилося. Та спиртні напої внесли свої корективи: почалися сварки, недовіра одне до одного тощо. А згодом і сина втягли у постійні застілля.
Цього святкового дня гулянка тривала до пізнього вечора. Геннадій тільки те і робив, що бігав до магазину за добавкою. Приходили і сусіди, любителі зігріваючих напоїв. А коли всі розійшлися, — Володимир пішов спати до своєї кімнати. Мати й батько, також, будучи при добрячому «кайфі», завалилися на диван, включили телевізор.
Сварка, як за звичай, почалася з якоїсь дрібниці.
— Пішла геть! — Геннадій штурхнув Віру в плечі. — Іди з дивану!
— Не чіпай мене, виродку! — ощирилася дружина. — Сам іди!
— А я, кажу, геть!
— Не піду! Це і мій диван!
Геннадій знову турнув Віру.
— Припини!
— Та пішла ти!..
— Ще раз протягнеш руку, — грізно попередила дружина, — вб’ю!
Чоловік зареготав. І знову жінку — під бік. Ошкірився:
— У гробу таких я бачив!
Віра скочила з дивана.
— Що ти сказав?
— Що чула! Задовбала вже!
— Ну!.. Ну!..
— Що, заклинило?
— Я тебе зараз «заклиню», ідіоте!
Віра кинулась на кухню. Швидко повернулася. Впритул підступила Геннадія. А відтак, помахуючи кухонним ножем, вдруге, попередила:
— Повторюю: ще раз мене зачепиш, — уб’ю!
У відповідь Геннадій хмикнув. Байдужим голосом промовив:
— Ну, вбий.
Різкий помах рукою — і лезо ножа прямісінько ввійшло в серце.
Чоловік одразу впав на підлогу.
— А ти не вірив, — скривившись, проказала Віра і пішла до дивану.
За кілька хвилин вона вже спала.
… Володимир прокинувся близько півночі. Прочовгав до туалету. Повертаючись, побачив батька на підлозі. Він лежав у калюжі крові. Син нахилився. Помацав пульс. Потім підійшов до матері. Біля дивану помітив закривавлений ніж.
— Мам, вставай… Чуєш, проснися ж!
Віра розплющила очі. Посоловілими очима деякий час дивилася на сина. Зрештою спитала:
— Що таке?
—Батько не дихає.
Мати сіла. Зачухала голову. Затим повернула голову туди, куди дивився Володимир.
Син тихо спитав:
— Хто його?
Упівголоса відказала і мати:
— Я.
— Що робити?
Віра якийсь час мовчала. Думала. Відтак мовила:
— Треба викликати міліцію.
Правоохоронці приїхали швидко. Провели слідчі дії і Віру забрали із собою. А потім — суд. Однак, враховуючи вік підсудної (55 років) та деякі інші обставини, вердикт був такий — дев’ять років позбавлення волі.