Засніжений ліс у двадцятиградусний мороз виглядає наче в казці — під ногами потріскує сніжок, віти дерев убрані в білі шати, що переливаються на яскравому сонці всіма кольорами райдуги, і тільки легенький вітерець де-не-де гойдає верхівку вічнозеленої сосни. Тиша, спокій і краса первозданної природи створюють враження незвичайне і незабутнє…
А цей ліс особливий ще й тим, що вже 23 роки поспіль він практично залишений напризволяще сучасними представниками «гомо сапієнс» — рідко коли де-не-де ступає тут нога людини, а якщо і з’являються люди, то хіба що науковці, представники охоронних служб або — мисливці. Власне і мисливських угідь тут немає, проте деякі високі столичні чиновники полюбляють саме в цих, покинутих людьми, місцях, влаштовувати так звані «царські полювання». Незаконні, проте від робітників «зони» часто можна почути розповіді про такі забавки дорослих хлопчиків, котрі полюбляють постріляти, (не лише з рушниці, а й автоматну чергу інколи можна почути), залишаючи на снігу тушки тварин, сліди від дорогих джипів, і залишається повною загадкою той факт, як їм вдається сюди непомітно пробратися і непомітно зникнути.
У цьому лісі вражає все: і краса невимовна природи, і повна захаращеність — вже два десятиліття ніхто не розчищає дерева, які практично всюди лежать величезними купами, перегородивши колишні стежки і дороги. Подекуди тут можна побачити покинуті села — напівзруйновані будинки вибитими шибками дивляться запитально і очікуюче — що ж буде далі з цим краєм? І нам цікаво було отримати відповідь на таке непросте запитання — яка ж доля очікує зону відчуження, що розкинулася на десятки кілометрів навколо Чорнобильської АЕС і нині огороджена колючим дротом?
Без сумніву, це — один з наймальовничіших куточків Полісся. І якщо раніше він відлякував, а, по суті, — лякав увесь світ отим атомним монстром, якого випустили необачно і приборкати ледь змогли, заплативши за це дорогою ціною, то тепер, через десятиріччя, ці землі привертають до себе все більшу увагу. А науковці, які працюють в зоні відчуження і проводять виміри, переконливо стверджують, що за якийсь час у цих місцях знову відродиться життя. І цей час вимірюється не тисячами чи навіть сотнями тисяч років, як прогнозувалося наприкінці далеких вже вісімдесятих років минулого століття, а тим часом, який ще застануть, можливо, наші нащадки.
Тож, якщо кілька років тому тут була суцільна пустка, то нині ситуація почала докорінно змінюватися. Дуже вже привабливі ці краєвиди — на півдні поряд з колючим дротом, який відгороджує зону відчуження, практично за декілька минулих років землі стрімко зросли в ціні, і нині їх продають і активно купують за цінами столичної приміської зони. Так, — і продають, і купують, бо як показують виміри, радіоактивний фон в цих місцях анітрохи не перевищує київського...
Отже, паніка минула — радіації перестали боятися? Саме це питання мені хотілося з’ясувати під час поїздки в зону відчуження, в місто Чорнобиль, на ЧАЕС та в місто Прип’ять. Власне, на багатьох і досі всі ці назви наганяють жах і здивування за тих «сміливців», які добровільно просто з цікавості вирушають у ці місця. І мало хто знає про те, що люди працюють тут десятки років, що своєрідна романтика цих місць вже кличе до себе, і ті, хто вивчив їх, вже добре знають — де можна ходити, а де — таки варто остерігатися.
Того дня, 17 грудня, мені випала нагода побувати в зоні відчуження в складі колег-журналістів з України, Білорусі і Росіїї, які входили до складу міжнародної конференції, що її проводила ПРООН з питань наслідків Чорнобильської аварії в різних аспектах нашого життя. Зокрема, мова йшла про ці три країни, території яких найбільше зачепила своїм крилом радіаційна хмара після вибуху на станції. Було декілька днів лекцій та тренінгів, обміну враженнями та думками «з приводу», та найбільший інтерес все-таки викликала практична робота — безпосередня поїздка на ЧАЕС.
Дістатися сюди не так просто — потрібно отримати попередній дозвіл. І коли ми потрапили на контрольно-пропускний пункт 30-ти кілометрової зони «Дитятки», то вирушити далі змогли тільки після ретельної перевірки документів та звіряння присутніх згідно зі списками. Всі вийшли з автобусу, хвилин двадцять тупцяли на морозі, по одному проходили, показавши черговому паспорт і відмітившись у списку. Звісно, що журналісти хвилювалися — що ж там, за колючим дротом?
А за дротом був ліс і майже первозданна природа, були покинуті села, в яких подекуди, незважаючи на циркуляри, постанови та погрози про наслідки щодо недотримання цих постанов, таки залишилися жити люди. Близько 300 чоловік таких «самоселів» нараховується — вони повернулися в рідні місця і проживають тут далі — вирощують городину для власного користування, тримають домашніх тварин і навіть на здоров’я особливо не нарікають — вони на рідній землі і, як кажуть, «щастя більшого не треба».
Річка Прип’ять того дня була вкрита величезними крижинами — течія тут досить швидка, русло широке, і хоч мороз був великий, проте й він не зміг скувати та притишити цю водну стихію — вона за іграшки несла крижини, зіштовхувала їх одна з одною, кришила на мілкі шматочки і закручувала у глибокі вири. А ще розповідали нам, що риболовля тут хоч і несанкціонована, проте неабияка. Бо вода вже давно очистилася і науковці люблять порибалити, звісно, провівши заміри і ще раз переконавшись у тому, що риба чиста. Інколи по руслу річки, яке колючими дротами не захищене, потрапляють в зону на швидкохідних катерах і столичні рибалки — з кожним роком таких відчайдухів стає все більше і більше. Звісно, охорона працює, ведеться постійне патрулювання, і ті, кого затримають, мають неабиякі проблеми, але і це багатьох заядлих рибалок не зупиняє.
Поряд зі станцією, де радіаційний фон вже зростає у декілька разів (а заміри ми проводили практично у всіх місцях, де побували того дня), є свої цікаві моменти. У колишніх водовідстійниках тут живуть величезні соми. Працівники ЧАЕС, йдучи в їдальню, кидають по дорозі їм залишки хліба, частенько цілі пахучі і свіжі буханці — і на цій підгодівлі соми досягли дійсно королівських розмірів. Їх чорні довгі спини чітко видніються під водою і своїми розмірами викликають враження чогось нереального і майже фантастичного.
Однак місто Чорнобиль, яке знаходиться за десять кілометрів від ЧАЕС і завдяки якому станція і отримала свою назву, не справляє враження покинутого — життя тут досить жваве, на вулицях вельми людно і радіаційний фон, як ми самі переконалися, практично на рівні Києва. Колись це було невелике провінційне місто на півночі українського Полісся, де проживала велика частка єврейського населення, — залишалося багато дерев’яних будиночків зі специфічною архітектурою, які дуже нагадують колишні центральні мікрорайони Новограда-Волинського, пам’ятні мені ще за дитячих років.
Таке ж враження залишають і відвідини міста Прип’ять. Ще три десятка років тому це було веселе, сучасне і красиве молодіжне містечко енергетиків, де проживало більш як 50 тисяч населення. Нині ж тут пустка — вулиці продовжують заростати молодим лісом, і тільки там, де залишилися асфальтовані дороги, можна було якось пересуватися. Сюди часто приїздять екскурсії, в тому числі — і зарубіжні. Під час однієї такої, як нам розповідали, відстав від колективу літній німець, якого в тому поспіху забули, благополучно вирушили назад і лише через декілька годин схаменулися, що одного туриста загубили. Відшукали через три години — змученого, переляканого і зі сльозами радості на очах — можна лише уявити собі, що за цей час довелося пережити загубленому у місті-привиді…
Нині в Чорнобилі проживає три тисячі чоловік — переважно працівники станції, науковці, обслуговуючий персонал. Привертає увагу величезний плакат «Тверезість — норма нашого життя». «Що, невже так активно вживають алкоголь?» — цікавлюся, і чую у відповідь цікаву історію з життя, яка дійсно насправді мала місце.
Отож, троє науковців під час своєї роботи потрапили у місце, де отримали значну дозу радіаційного опромінення, яка могла завдати неабиякої шкоди здоров’ю. Постраждалим про це повідомили і попередили про можливі наслідки. Того ж вечора двоє вирішили потопити свої страхи у спиртному і пиячили всю ніч та ще декілька днів по тому, а третій — залишився сам на сам зі своїми сумнівами і тривогами, з роздумами і страхом, бо спиртного не вживав взагалі, тож до щирої компанії товаришів не приєднався. Так от, цікавим є те, що перші двоє і досі живі-здорові, а ось третій потрапив до лікарні з серйозним психічним розладом… Звісно, ця історія не є пропагандою алкоголю, а, швидше, прикладом того, що саме психіка людини дуже великою мірою впливає на стан її здоров’я. А ще незаперечним доказом того, що оптимісти — таки живуть довше!
Тож підніміть келих шампанського за 2010 рік, який вже настав — щастя і здоров’я всім в новому році!