РОЗВИТОК ПРОКУРАТУРИ, СУДІВ І АДВОКАТУРИ НА ПРИКЛАДІ ОДНОГО ПОВІТУ
(Закінчення. Початок у №5, 6)
Всі заклади медицини, освіти, культури, громадські організації на місцях (наприклад, повітове товариство Російського Червоного Хреста) зобов’язані були зноситися у всіх питаннях із поліцейським повітовим управлінням. Становий пристав, який відповідав за здійснення поліцейської діяльності в межах ввіреного йому стану, отримував 600 карбованців сріблом на місяць, обмундирування, зброю, квартиру, а також транспорт для роз’їзду у волостях і гроші на харчування під час роз’їзду. Поліцейський справник, становий пристав і волосний старшина мали свої печатки і штампи, на штампах вказувалося їх головне керівництво — МВД (Министерство внутренних дел). Становий пристав керував пішими і кінними урядниками, а також у селах опирався на сотських і десятських. Пристав мав також свого помічника, який вважався на державній службі. Всього повіт і місто поділялися на п’ять поліцейських станів.
У 1840-х роках становими приставами Новоград-Волинського повіту були колезькі реєстратори Терентій Лукомський та Іван Свідзинський. Помічником станового пристава 3-го стану був колезький ассесор Віктор Мошинський. На посаду приставів і їх помічників рекомендувались дворяни з відповідною освітою, бажано православного віросповідання. Перешкоджання приставу або його помічнику виконувати його обов’язки каралися по закону. Так, архівні документи свідчать, що в 1878 році селяни з містечка Баранівки, села Жабориці та деяких інших заважали судовому приставу Новоград-Волинського з’їзду мирових посередників титулярному раднику Косачу Г.А. організувати виконання повітових властей при вилученні худоби, виганяючи її неодноразово у ліс, а потім намагалися побити пристава. Справу про побиття пристава розглядав окружний суд і винуватим дісталося на горіхи.
У повітовому місті поліцейському управлінню підкорялися дільничні пристави, які також отримували в рік 600 карбованців сріблом, і поліцейські наглядачі, а також городові. По закону від 14 квітня 1887 року в місті на кожні 500 мешканців мав бути один городовий, на кожні 4 городові мав бути старший городовий. Старший мав річну платню в 180 крб., молодший — 150 крб. і 25 крб. на обмундирування. Були також квартальні наглядачі. Місто несло всі видатки на поліцію: давало квартиру з опаленням і освітленням, виділяло гроші на придбання шаблі та револьвера. Питання озброєння, облаштування і організації міської поліції неодноразово слухалося на засіданнях міської думи.
У 80-х роках ХІХ століття на посаді Новоград-Волинського повітового справника перебував гвардії поручик Павло Акимович Романов. Повітовий справник очолював розпорядчий комітет, входив ще в ряд громадських організацій і місцевих владних присутствій. Після Романова Новоград-Волинським поліцейським справником був надвірний радник Антон Андрійович Щеновський-Острейко, його помічником — колезький радник Семен Вікторович Зимнінський. На початку ХХ століття обов’язки поліцейського справника виконував Микола Федорович Тализін. Його змінив на цій посаді надвірний радник Олександр Миколайович Медяник. Останній поліцейський справник перед подіями 1917 року — колезький радник Пилип Порфирович Рафальський, який виріс у Новоград-Волинському повіті з посади помічника станового пристава і пройшов всі щаблі поліцейської служби.
У 1889 році помічником у титулярного радника П.А. Романова був колезький секретар Іов Матвійович Гараскевич, старшим засідателем — колезький секретар Федір Миколайович Гречина, посаду секретаря управління обіймав губернський секретар Федір Спиридонович Суханов, переведений із Дубенського поліцейського управління. Столоначальниками були: 1-го відділення — Микола Красицький, 2-го відділення — Володимир Максимович Ружицький, обов’язки реєстратора виконував колезький реєстратор Олександр Михайлович Логвиновський. Станові пристави: 1-го стану — колезький ассесор Олександр Гнатович Врублєвський, 2-го стану — Роман Кирилович Радкевич, 3-го стану — титулярний радник Петро Минович Кузьмін, 4-го стану — Юсуф Мустафович Ловчицький, 5-го — Федір Іринеєвич Оставовський. Наглядачі: 1-ї дільниці — підпоручик запасу Федір Федорович Павлов, 2-ї дільниці — титулярний радник Боніфатій Антонович Сєдлецький.
Через 15 років відбулася ротація поліцейських кадрів, і управління мало такий вигляд: повітовий справник — колезький радник Микола Федорович Тализін, його помічник — титулярний радник Павло Павлович Розенмайер, секретар — Андріан Олександрович Кальтенберг. Столоначальники: 1-го відділення — Микола Іванович Ярмолович, 2-го відділення — Микола Антонович Вагнер, реєстратор — Павло Гаврилович Водзинський. Станові пристави 1-го стану — колезький реєстратор Андрій Іванович Приферт, 2-го — колезький ассесор Пилип Порфирович Рафальський, 3-го — колезький ассесор Ілля Петрович Веселовський, 4-го — губернський секретар Олексій Семенович Власевич, 5-го — губернський секретар Володимир Григорович Клюковський. Поліцейськими наглядачами були: на першій дільниці колезький реєстратор Яків Йосипович Кинальський, на другій — Василь Микитович Король.
Поліцейське управління в повіті зразка 1916 року мало такий вигляд: очолював управління поліцейський справник, секретарем у ньому був губернський секретар Захар Іванович Лук’янчук-Мороз, столоначальником 1-ї дільниці був Іван Іванович Корець-Короц, столоначальник 2-ї дільниці — вакансія, реєстратор інформації — Михайло Григорович Колодянський. Посаду пристава 1-го стану займав колезький секретар Антон Ілларіонович Садовський, 2-го — колезький секретар Микола Григорович Яструбинський, 3-го — колезький секретар Михайло Матвійович Романов, 4-го — Віталій Іванович Сакович, 5-го — губернський секретар Макар Григорович Посребнов, 6-го — Олександ Іванович Шаповал; поліцейські наглядачі: 1-ї частини титулярний радник Федір Миколайович Соловей, 2-ї частини колезький секретар Яків Олександрович Панченко, в місті Полонному — губернський секретар Анатолій Апполінарович Берестовський. У селах залишалися урядники і волосні старшини, сільські старости.
Для проведення із затриманими слідчих та інших дій у місті існував арештантський будинок, у якому утримувалися затримані громадяни, доки їх справи не передавалися до повітового чи окружного суду. Гроші на харчування затриманих, їх охорону і утримання арештантського будинку давало місто.
В останні роки грошове утримання середніх і молодших поліцейських залишало бажати кращого. Звідси виникла велика корупція, покриття злочинів, небажання працювати. На початку 1917 року стало небезпечно з’являтися у формі на вулиці — ненависть до поліції в населення була надто велика. Тому цілком відповідають дійсності спогади колишніх мешканців міста, опублікованих у книзі «Звіл» про те, як невелика група молодих людей роззброїла городового в центрі міста, — і той не чинив ніякого опору, мовчки віддав шаблю і револьвер. Після лютневих подій 1917 року органи поліції були розпущені в березні місяці, їм на зміну прийшли міліціонери.
Жандармерією прийнято вважати таємний орган державної поліції, що проводив політичний розшук та здійснював відповідні карні операції, спрямовані проти ворогів царського режиму, а також займався практичною охороною осіб царської сім’ї, найвищих посадових чиновників у Російській імперії, протидіяв шпигунам і зрадникам, виконував відповідні функції, спрямовані на підтримання зовнішніх інтересів Російської імперії. До сфери діяльності жандармів на Волині входив також нагляд за патріотично-визвольним рухом поляків та українців, а також за діяльністю розкольницьких православних, католицьких та протестантських деномінацій і сект.
Вперше з поняттям жандармерія в Росії познайомилися в 1792 році, коли жандармами назвали загін вершників, що охороняв наслідників царського престолу. Вочевидь, з того часу за жандармськими офіцерами збереглися чини, прийняті в кавалерії. Саме слово походить від французького gendarmes, що означає особливий вид таємної поліції. Жандармська поліція була заснована згідно з царським указом у 1817 році. Після повстання декабристів за ініціативи Миколи І був утворений окремий корпус жандармів, куди приймали служити офіцерами тільки осіб, які належали до дворянського стану. Відповідно і кольори петлиць на шинелі та окантовка військового капелюха були блакитного кольору — щоб виділити благородне походження і благородність мети працівників жандармського корпусу.
Жандармський корпус був створений на основі Третього відділення власної Його величності канцелярії, а начальник відділення був відповідно шефом усіх російських жандармів. У 1827 році вийшло Положення з яким імперія розділялася територіально на вісім жандармських округів, на чолі кожного з них стояли генерали. Кожний жандармський офіцер повинен був мати певну кількість таємних агентів і мережу інформаторів, за допомогою яких відслідковувалися настрої в певних колах суспільства, в державних установах, навчальних закладах, органах самоуправління і громадських організаціях. Якщо офіцер вибував на інше місце служби, мережа агентів та інформаторів передавалася лише його наступнику. За отриману інформацію агенти отримували матеріальну винагороду; гроші на це спеціально закладалися в бюджет Третього відділення.
У Новоград-Волинському повіті в ХІХ столітті жандармського управління не створювалося, оскільки в повітових містах на той час не вважали за потрібне це робити; подібне управління було створено в Житомирі. Проте в місті і повіті, де стояли військові гарнізони, діяло декілька жандармських унтер-офіцерів, які не підкорялися ні повітовому предводителю дворянства, ні міському голові, ні поліцейському справнику. Вони мали переважне право на отримання дорожніх екіпажів для виконання своїх повноважень, а також у разі необхідності отримували посильну допомогу від поліції, військових начальників і керівників державних органів та організацій на місцях. Опікувалися політичною ситуацією в місті Новограді-Волинському і повіті особисто начальник жандармського управління, що розташовувалось в Житомирі, полковник Петро Петрович Бек та його помічник. Всі інші повіти в губернії були закріплені (по два) за жандармськими офіцерами, які мешкали в повітових містах Луцьку, Володимир-Волинському, Дубно, Старокостянтинові, Кременці.
Права жандармів були надто широкі. Згідно з законом від 1878 року вони отримали право проводити будь-коли обшуки і арешти всіх без винятку осіб, зайнятих на виробництві в промисловості, в сільському господарстві, торговців, службовців та інших, діяльність яких становила загрозу для існування Російської імперії і несла реальну небезпеку життю членів царської родини. Справи, що вели жандарми, передавалися до військово-польового суду, а обвинувачені вважалися державними злочинцями.
У 1880 році Третє відділення було скасовано, жандармська поліція з її керівними органами, мережею агентів та інформаторів передана в жандармський департамент поліції, і міністр внутрішніх справ став відповідати за діяльність підлеглих йому жандармів.
Революційні події 1905-1907 років поставили перед владою потребу збільшити кількість жандармів, а з початком Першої світової війни і будівництвом у місті залізничної станції було утворено жандармське управління з офіцерськими посадами. В місті і повіті на той час діяли партії «Бунд», есерів, Поалей ціон, Ціарей ціон, сіоністи, меншовики, РСДРП(б), українські партії, тому роботи працівникам жандармського управління вистачало. Жандарми під час подій 1917 року встигли знищити картотеку інформаторів і справи агентів. Проте залишилися деякі сліди в Житомирі. Згідно з публікаціями газети «Волынь», агентом жандармського управління тривалий час був власник місцевої друкарні Фроїм Вайнтрауб, родом із Острога, який мешкав у місті Новоград-Волинський, та деякі інші громадяни. Як правило, жандарми були в перших лавах тих, хто боровся на території України у складі Денікінської армії за «єдиную и неделимую Россию».
У середині ХІХ століття в Новограді-Волинському було побудовано типовий двоповерховий тюремний замок. У ньому утримувалися злочинці, які отримали за свої злочини відносно невеликі терміни — від двох до п’яти років. В окремих камерах сиділи чоловіки і жінки, була також камера для неповнолітніх злочинців. При в’язниці існувала православна церква, у якій служив не менше одного разу на тиждень благочинний міських церков. Заснована була також недільна церковно-приходська школа.
За діяльність в’язниці відповідало дворянське зібрання; при ньому було організовано тюремне відділення, куди у 80-х роках ХІХ століття входили: постійний засідатель дворянської опіки колезький ассесор Олексій Михайлович Пєнський, міський голова Серватовський, повітовий справник Романов, православний благочинний Федір Лонткевич, а також директор в’язниці. На цю посаду призначено в 1899 році Івана Андрійовича Шафарука. Гроші на ремонт і утримання в’язниці давало губернське управління, їх воно отримувало від Міністерства юстиції. Опалення і освітлення, а також під’їзні шляхи, забезпечувало місто. Міська дума оголошувала тендер на поставку продовольства і наглядала, аби ті, хто виграв тендер, не давали згодом гнилі м’ясо і овочі. Харчування було триразовим, при в’язниці існувала своя кухня. Якість їжі постійно контролював начальник в’язниці, який мешкав неподалік.
Події 1917 року негативно відбилися на персоналі в’язниці та в’язнях. Останній начальник Новоград-Волинської в’язниці покінчив життя самогубством.