Олег підкинув у багаття кілька цурпалок, відтак, відкривши ножем останню бляшанку «Сардин», сказав братові:
— Вітько, хіба наш бізнес був поганим? Прибутки, ніби, непогані.
— Які прибутки? — підскочив брат. — Копійки! Ти що — передумав?
Трохи подумавши, Олег відповів:
— Ризиковано. Можуть пов’язати.
— Якщо все з умом, то не пов’яжуть. Слухай мене…
Брати Жмурки починали свій бізнес приватними таксистами. Та старшому братові, Вікторові, тих грошей, що заробляли, було замало, і він вирішив грабувати. Мовляв, так простіше і прибутковіше. На «нову справу» підмовив брата. А на вихідних вони вирішили на певний час перебратися до лісу. Щоб менше привертати увагу своїх сусідів. На третій день Олег засумнівався в успішності задумки Віктора, проте брат знову його переконав.
— Все буде на мазі. Повір мені.
До полювання на автострадах готувалися серйозно. Придбали нові дорогі мобільні телефони, туристичний намет. Віктор навіть змайстрував стрічку з шипами. Однак старший Жмурко перестарався. Водії ще здалеку їх помічали і встигали об’їжджати. Віктору знову довелося взяти до рук зварювальний апарат. На першу удачу чекали цілий тиждень.

Підприємець Артур Книшук мав на тривалий час їхати до столиці. Він вирішив повечеряти в хорошому кафе на виїзді з міста. Потім, цілком задоволений кухнею, сів до своєї «Ауді». Чоловік, котрий тинявся біля кафе, уважним поглядом провів авто, добув із кишені мобільник і набрав потрібний номер.
— Вітько, зустрічай клієнта. Синя «Ауді». Новенька. З тонованим склом.
Артур Книшук мав великий досвід водія. Проте, впоратися з машиною, котру після наїзду на шипи різко занесло вбік, вдалося тільки дивом. Передні колеса «Ауді» повисли над кюветом.
— А щоб тобі!.. — вилаявся Артур і вибрався з авто. Присів навшпиньки, оглядаючи пошкодження. Потім вийшов на шосе і намагався зупинити «БМВ», що рухалося назустріч. Однак воно промчало мимо.
Але це був наперед продуманий план. Проїхавши з кілометр і побачивши, що дорога «чиста», Олег розвернув «БМВ».
Побачивши двох чоловіків у камуфляжі, котрі несподівано виринули з лісу, Артур Книшук сторопів. Але запитав:
— Хлопці, а де тут можна колесо поміняти?
— Хм, зараз поміняємо! — Віктор приставив до голови підприємця обріз. — Сідай у машину і не рипайся!
— Ви чого, хлопці?
— В машину!
Однак Артур не збирався здаватися без бою. Він різко відштовхнув ствол, врізався плечем у Віктора, котрий од несподіванки випустив із рук зброю, і кинувся тікати.
— Стріляй! Стріляй! — рявкнув Олег. — Уйде, падло!
Заряд шроту влучив у ногу Артура. Він упав на землю.
Олег підскочив до нього і кілька разів ударив його кастетом по голові. Зв‘язаного за руки і ноги підприємця запхнули до салону «Ауді». Поміняли пробиті колеса.
— Ну, і що з цим клієнтом робитимемо? — спитав Віктор, вирулюючи на безлюдну польову дорогу.
Замість відповіді Олег понишпорив у кишенях підприємця. Дістав гаманець і тицьнув його братові.
— Рахуй бабки!
Тут голос подав Артур Книшук:
— Хлопці, тільки не вбивайте. Матір’ю клянуся, мовчати буду.
Олег ошкірився:
— Живи, плісняво, і розмножуйся! — І засунув у кишеню підприємця пляшку горілки. — Це тобі для анестезії.

Далі брати Жмурки діяли за звичною схемою: стеження, дзвінок, шипи, «БМВ»… Загальмували близько за метр до «Рено». Водій зрадів, сподіваючись на допомогу, і кинувся назустріч бандитам.
— Домкратом не допоможете? В боргу не залишусь!
У відповідь пролунав постріл.
— Вітьок, треба відтягнути його в ліс. Чого стовбичиш?
— Я… Не можу.
— У ліс, я сказав!
— Я…
— Братан, ти чого?
— Я як у тумані.
Олег зареготав:
— Вітьок, а ти слабак! Не думав… Бери за ноги!
Водія зарили в найближчій ямі. Здобич була непоганою. А від продажу машин можна було на деякий час одійти від «справ». Проте підвів Олег. Його вихваляння про великі зв’язки у колах скупників крадених авто виявилися цілковитою «туфтою». «Рено» він продав за безцінь, а те, що виторгував од розібраної «Ауді», вистачило тільки на придбання ще одного пістолета. Разом з тим уже звикли жити на широку ногу. Братам знову довелося йти до лісу і очікувати в засідці на нову іномарку з багатим вантажем.
Опівночі в наметі задзвонив мобільник.
— Вітьок, через двадцять хвилин зустрічай чорний «Мерс». У салоні лише мужик з бабою.
Таке повідомлення дав Олег.
Проте Віктор запротестував:
— Олеже, я хочу додому.
— Братан, ти чого?
— Не знаю. Але…
— Ану охолонь! Давай шипи!
— Олеже…
— Шипи, сказав!
Віктор вийшов на дорогу і підготував подружжю, котре їхало на «Мерседесі», «теплу зустріч».
Чоловік із жінкою навіть не встигли оговтатися. Порішив їх сам Олег. Примусив брата відтягти тіла до лісу. Коли жертви зарили в ямі, Віктор завив ­вовком:
— Олежику, спинися. Я більше не можу. Вони мені вже сняться.
Брат зареготав. А відтак, побагровівши, одказав:
— Назад дороги немає.
— А що з нами буде? Коли…
— Нічого не буде! — рявкнув старший брат. — Мене слухай!
— Я втомився.
— А жратва?! Дорогі шмотки?!
— До біса!
— Що??! Що ти сказав?!
— Я вже не можу… Вбивати.
— Ти думаєш, що я можу? — Олег сів навшпиньки поряд з братом. — Ми вже далеко зайшли. Вороття назад немає. Та й скупники ждуть від нас нової тачки.
— Давай, щоб це була останньою.
— Хто?
— Тачка.
— Хм…
— Олеже, нас все одно зловлять.
Старший брат звів курок пістолета. Просичав:
— Ти мене підставляєш.
— Що робить?
— У намет! Спати!
Віктор слухняно виконав наказ.
Олег осміхнувся:
— Ото ж то! Можеш спати спокійно. Колесо сам заміню. Хоча й доведеться трохи помучитися.
Старший брат одкрив багажник, щоб знайти якийсь інструмент. Коли раптом на дорозі почулося вищання гальм якогось авто.
— Вітьок! — крикнув Олег. — Менти! Тікай!
— Куди?! — мов заєць, вистрибнув з намету Віктор.
— У ліс, дурню!
Та тікати братам було вже нікуди. Їх очепили працівники міліції.
Олег намагався намазати п’ята салом, але йому цього не вдалося. Віктор же, ніби з полегшенням, промовив:
— Ну й слава Богу…