Будинок згорів дощенту. Разом з ним — трактор. На згарищі вдалося виявити рештки людини. Ймовірно, господаря оселі.
— Рано ховаєте, — у двір ввалився не зовсім тверезий односелець. — Я — господар!
Сусіди підтвердили: Степан Нечайко (імена в матеріалі змінено), він і є власник обійстя, що згоріло. Хто ж тоді загинув?
— Іван це, Коробов. Коли я на чергування уходив, він уже спав. Скопитився після другого стакану.
Можна було припустити, що стався нещасний випадок. Скажімо, куріння в ліжку, несправна проводка… Але чий трактор?
— Не мій. У мене зроду техніки не було. Мабуть, Макаровича,— відхрестився од чужого майна чоловік.
Макарович підтвердив, що цієї ночі від його будинку угнали трактор. Грішив на сина — іноді катався. Тому й не заявляв. Син Володимир факт угону заперечував — усю ніч знаходився в іншому селі у дівчини. Вірна подруга підтвердила. І не тільки вона. Знайшлося з десяток свідків.
Після огляду експерта на згарищі запахло криміналом. Труп, виявляється, не простий. Проломлена скронева кістка. І не тільки. Необхідна експертиза в лабораторних умовах. Оперативна бригада взялася за роботу…

Вологим осіннім вечором троє друзів пили самогонку в порожньому будинку. Привід звичний: один із «співпляшечників», Павло, вже тиждень, захлинаючись, дихав свободою після нетривалого, всього два роки, позбавлення волі. Строк мотав по дріб’язковій статті — за дрібну крадіжку. Покарання відбував у колонії загального режиму, що зовсім не авторитетно. Проте, він з усієї компанії один, хто побував на нарах. Це давало йому право спльовувати крізь зуби, «по фєнє болтать», на друзів дивитися зверху.
До півночі трійця перетворилася в дует. Один із друзів відключився і заснув мертвим сном на брудній підлозі. Хлопнувши по плечу приятеля, вчорашнього школяра Анатолія, Павло блиснув свіжою «фіксою»:
— А що, баби в селі не залишилися?
— Із твоїх уже немає. Хто одружився, хто в місті.
— А Катька-Стрілка?
— Ця вдома, де ж їй бути. Тільки шльондра вона. На трасу ходить, з дальнобійниками крутить. Без грошей до неї не підходь!
— Ще подивимося! Може, по старій пам’яті щось і вийде.
Переступивши через п’яного приятеля, обидва потупали до будинку Катьки-Стрілковської, місцевої повії, котра промишляла на дорозі. Чому валютної? Ціну за послуги винятково оголошувала в доларах, хоча від наших грошей не відмовлялася, багато не просила.
Біля дому Катьки топталися недовго. Світла у вікнах не було, в дворі гавкала собака. У вікно постукали — не виходить. Кинули камінець у скло. Спрацювало, у вікні намітився рух, показалося зморщене обличчя господарки, бабки Стрілковської. Відчинилася кватирка.
— Ей, стара, Катьку для розмови поклич! — розпорядився Павло.
— Де ж я тобі її візьму? З вечора на танці пішла. У клубі шукай.
У клубі шукати було вже пізно, танці закінчилися. Молодь купками дудлила «гірку» у скверику. В бесідці вдалося знайти і Катьку. Вона була в компанії подруги Світлани Нечайко і двох газопровідних зварників, котрі тут були у відрядженні і квартирували у бригадира. Хлопці щедро пригощали, виходить, мали пікантне продовження. Дами були не проти. Тому Павло з Анатолієм приперлися невчасно. До речі, правила гарного тону були не знайомі вчорашньому кримінальнику. Зробивши нахабну фізіономію, Павло ступив у бесідку, не привітавшись, відпив з горла горілки.
— А ви — линяйте звідси! — наказав він чужинцям. Потім, ошкірившись, додав: Шнапс і баби — лишіться!
— Шо-о?..
Чоловіки, котрі були значно старше і здоровіше нахабного непрошеного гостя, виконувати наказ не поспішали.
— Ти хто такий, га?
Газопровідники випхали Павла на простір, саданули в «ріг», гепнули ногою в живіт.
— Братва! Наших б’ють! — рявкнув Павло, сподіваючись таким чином привабити на свій бік односельців.
Колишній зек знову кинувся в бій. Однак земляки не поспішили йому на допомогу. Тільки виявили зацікавленість: чим усе закінчиться.
— Ах ви, козли! — втрутився Анатолій. Але він, а також і Павло, дуже пошкодували.
Їх обох замісили чоботами, дали по голові та інших життєво важливих частинах тіла. Так і лишили на сирій землі.
— Ну, стривайте! — Павло витер кров з обличчя. — Ви мене ще запам’ятаєте!
— І мене також, — підтримав приятеля Анатолій. — Ми вам ще покажемо, козли!
Уходили поганьблені, під осудливим поглядом односельців і, що надто образливо, односельчанок. Захотілося напитися, але ні грошей, ні знайомих, хто би цьому допоміг, не знайшлося. Так і сунулися по безлюдній вулиці в пошуках пригод. І вони підвернулися досить швидко. Стояли біля будинку, смерділи соляркою і гноєм.
Старий трактор заводився кнопкою. Швидко зметикувавши, Павло запустив двигун.
— Ей, Толян! — гукнув дружбану. — Давай у кабіну! Гульньом счас!
Вони поїхали на те місце, звідки їх недавно вигнали з ганьбою. Навіть не відчепили причеп…
— Де ці козли? — метався по скверику Павло. — Де вони, га?
— Пішли одразу за вами, — сказали односельчани.
— А-а! Злякалися! Отож-то! Павло слів на вітер не кидає. Де вони? Куди пішли?
— До Нечайка, мабуть. У нього хата порожня — на чергуванні.
— По машинах! —наказав Павло.
Трактор, торохкаючи причепом, помчався по вулиці. Ворота вибили капотом. Щось пошкодили в двигуні. Трактор заглох просто у дворі. Та було не до нього. Почали ломитися у закриті двері.
Того дня у Степана Нечайка, сільського кочегара, гостював приятель з міста, Іван Коробов. Посиділи, зустріч відмітили. Коробов пішов відпочивати, Нечайко — охороняти ферму. Дочка Світлана — на дискотеку. Дружина господаря померла рік тому.
Після танців Світлана, щоб не дубіти надворі, запропонувала подрузі і двом хлопцям, з якими познайомилися, продовжити спілкування у себе вдома. Зрозуміло, ті погодилися. Молоді люди розбрелися по кімнатах, але продов-ження зіпсував Павло.
Поспіхом одягаючи штани, на ганок повибігали газозварники. Там їх зустріли Павло з Анатолієм. У одного в руках — вила, в другого — голобля.
— Ну що, козли, — сказав Павло, — зараз із вас будемо дєлать котлети!
— Точно! — подав голос і Анатолій.
Однак це не злякало бравих хлопців. Хуліганів обеззброїли, ті навіть і оком не моргнули. І знову побили. Цього разу — серйозно. Анатолій перший утік з місця побоїща. А ось Павло не встиг. Тому отримав за двох. Та так, що опинився непритомним у канаві при дорозі.
У такому стані він провів близько години.
— Ей, Паша! — до тями привів його Анатолій.
— Ти, Толян?
— Я.
— Тих козлів треба наказати.
— Треба.
— Тоді пішли.
Вони не знали, що їхні вороги на той час уже покинули дім, повели дам до себе в «гуртожиток». Там спокійніше.

Двері у веранді виявилися відкритими. Тихо ступаючи, зловмисники проникли в будинок. Анатолій ще в сінях знайшов ніж. У руках Павла була сокира. Світло не вмикали. З кімнати долинало хропіння. Знаючи, що господар на роботі, хлопці вирішили, що це і є один із недругів.
Павло бив обухом. Напевно. По голові. Анатолій тим часом орудував ножем, забруднившись кров’ю. Коли зрозуміли, що нещасний готовий, швидко покинули оселю
— А решта? — поцікавився Анатолій. — Знайдуть цього, — здадуть нас ментам.
— Це ми подивимося.
Вони натягали соломи з копиці, підпалили. Самі заховалися за сараєм на городі. Стали спостерігати, щоб хтось не вибіг з хати. Запалало полум’я, почали збігатися односельці. Вогонь перекинувся на сарай, спалахнув трактор. З’явилася реальна можливість згоріти заживо самим.
— Линяємо…
Тікали городами. Кожен до себе додому. Вранці за ними прийшли.

Світлана одразу вказала на підпалювачів і вбивць. Більше того вечора у неї недругів не було. На одязі Анатолія вдалося виявити кров нещасного чоловіка з міста. Кілька крапель потрапило і на Павла. Відпиратися було недоречно.