Народження людини — це особливе таїнство. Найпершими зустрічають і допомагають з’явитися на світ новонародженим люди у білих халатах — працівники пологових відділень. І наша наступна розмова — із завідуючою пологовим відділенням Новоград-Волинського міськрайТМО Ніною Федорівною Чумак.
Ніна Федорівна народилася на Новоград-Волинщині, закінчила з відзнакою Рівненське медучилище, вищу освіту та спеціальність лікаря акушер-гінеколога здобула у Івано-Франківському медичному інституті.
Н.Ф.Чумак по праву вважається одним з кращих фахівців не лише на теренах міста, але і області, лікарем з великої літери, а, крім того, — вона цікавий співбесідник, неординарна особистість. Тому наше спілкування не обмежилося лише питаннями роботи пологового відділення, цікаво було дізнатися і про те, якими є погляди фахівця з майже сорокарічним досвідом на ті чи інші проблеми сьогодення — народження дитини, пов’язані з цією подією родинні традиції, вирішення проблеми демографічної ситуації.
— Ніно Федорівно, насамперед, хочу у вас поцікавитися: як стверджує статистика, демографічна ситуація у Новограді-Волинському краща, ніж загалом по області. Чи насправді маємо «демографічний бум» на теренах міста?
— Ви абсолютно праві, оскільки така тенденція спостерігається в нас вже, починаючи, з минулого року. Тоді цей процес був не надто виражений, а зараз — більше. Але якщо розглядати це питання принциповіше і глибше, то викликає воно інколи більше стурбованості, ніж радості. Чому? Тому що ми дивимося, спостерігаємо, за рахунок кого і чого в нас переважно збільшується народжуваність.
Найбільш турбує, якщо брати по етапах, — підготовка сім’ї до пологів. На сьогодні не є абсолютно новиною чи дивиною ситуація, коли дівчатка, майбутні мами, котрі з того чи іншого приводу перебувають на стаціонарі, часто відпрошуються вийти на лікарняне подвір’я, на прогулянку, а потім ми чуємо від них запах сигарет, або, навіть не ховаючись ніде, проти хірургії на лавочках курять, курять вагітні — це страшно.
Не менш неприємно і небезпечно, коли курить молодь. Коли я йду додому, біля медучилища, під стінами нашого стадіону, по вулиці, біля кіосків, по місту, я бачу молодих людей, котрі, нікого не соромлячись, смокчуть цигарки. А потім я завжди приходжу на «п’ятихвилинку», ділюся враженнями з колегами і розповідаю, що бачила наших майбутніх породіль.
До речі, нерідко до нас поступають народжувати жінки в стані алкогольного сп’яніння — і це не може не шокувати.
Я працюю вже майже сорок років у нашому стаціонарі і можу порівнювати, хто приходив тоді народжувати, у ті часи, і хто приходить зараз. Звісно, різниця велика, і це, повірте, не викликає оптимізму, але одне залишається те ж саме, — червоною стрічкою проходить через все: що б у родині не сталося — чи були хворі, чи людина вела нездоровий спосіб життя, чи несерйозно ставилася до свого здоров’я, — винуватими чомусь завжди вважають лікарів, медицину.
Це дуже прикро, адже відомий той факт, що на здоров’я людини медицина впливає не більш як на 10%. Ми можемо підтримувати, лікувати, але все ж 90% здоров’я людини залежить від того, що було закладено генетично, плюс спосіб життя, плюс екологія, яка в нас страждає, плюс виховання, культура та ще, звісно, як людина ставиться сама до себе. Якщо брати попередні покоління, то я пам’ятаю, коли старші жінки в родині — бабці, мами, — приходили провідувати молодих мам і мудро радили: ховайся, кутайся, не виходь на протяг, одягайся. На сьогодні ми все це втрачаємо, люди не розуміють, що потрібно берегти молоду маму і дитинку.
А що зараз, які традиції? Народження малюка зустрічають кількаденним застіллям, випивкою. Ви розумієте, мені довелося трохи поїздити по світу і неодноразово переконатися у тому, що нас сприймають, як спиту націю. Це соромно.
Я нерідко, коли виписую з лікарні, рекомендую просто закрити двері, не приймати гостей, бо є різні сезони: весняний, осінньо-зимовий, респіраторні інфекції. Мама приходить додому втомлена пологами, дитинка новонароджена — їх потрібно особливо від усього оберігати — це не період для активного спілкування та відвідування, і це має бути культурою поведінки. А частенько трапляється й таке, що через 3-4 дні молода мама плаче у палаті. Запитуємо — що трапилося? Виявляється, що чоловік зник — по кілька днів не з’являється, так «святкує» народження дитини…
Згадую, коли приходили єврейські родичі, там просили: подивіться, порадьте, повчіть, погодуйте, догляньте, все-таки нація має свої традиції, свій менталітет. Мені прикро це все відмічати, порівнювати. А ще не варто забувати і про те, що мудрі батьки завжди радять своїм дочкам і синам: дивись, хто буде батьком чи мамою твоїх дітей.
На теперішній час мами не готові до пологів, я навіть не знаю, кому ставити претензії: більше — нам, медицині, педагогам, соціальній службі, сімейному вихованню, але претензії дуже великі... Виникає, насамперед, питання — чому молоді люди, перед тим, як створювати сім’ю і зачинати дитину, хоча б не поцікавляться питаннями спадковості у цій родині, не пройдуть консультацію у генетика? Адже, на жаль, все частішають випадки, коли саме такі, генетичні захворювання, передаються діткам. Народжені від таких батьків, ці діти практично від народження свого вже приречені на хворобу.
— Ніно Федорівно, які категорії населення все ж таки дають демографічний приріст — на прикладі практики одного пологового відділення?
— На жаль, мушу відзначити, що у нас приріст населення значною частиною йде за рахунок соціально неадаптованих сімей. Дуже мало народжують сім’ї соціально адаптовані, культурні, хоча було б бажано, щоб українські родини традиційно мали троє, четверо дітей, це як мінімум, інакше ми втратимо націю. Якщо говорити про причини, то вони відомі — немає роботи, немає житла, молодь просто не має ніякої впевненості у завтрашньому дні, як вже тут народжувати?
Сьогодні я, на превеликий жаль, зрозуміла, що таке порушений генетичний код народу. Ніде так не прослідковується ситуація, як на селі, де знають усіх, знають сім’ї, знають, хто як живе, хто чим, як то кажуть, дише. Річ у тім, що односельці бачать всі ті соціально неадаптовані сім’ї. Так чому ж на сьогодні продавщиця сільського магазину мені має при зустрічі говорити: «Боже, ці «дитячі» гроші.. Відразу видно, коли вони отримують ці гроші, біжать у буфет, купують вино, пиво, а дітям немає навіть на печиво».
Чому немає контролю за використанням цих «дитячих грошей»? На сьогодні я помітила таку шокуючу закономірність: у нас є категорія чоловіків, котрі знаходять собі соціально-неадаптованих жінок, вони заводять стосунки, що їх прийнято тепер називати «громадянським шлюбом». Що значить: з одного боку — ніякого обов’язку, з іншого — вільний допуск до «дитячих грошей». Отже, дитинка народжується, виплачені на її народження кошти пропиваються і проїдаються, а тоді цей горе-батько йде собі геть. Дитинка, звісно, кидається напризволяще.
Залишається тільки дивуватися: чому влада не прослідковує таких моментів, не контролює ситуацію — як і на що витрачаються «дитячі» гроші? Чому осторонь від цих усіх моментів залишаються наші соціальні служби? Адже ці кошти заплановані і спрямовуються на догляд за дітьми, а не на меблі, ремонти чи застілля…
Звісно, я зовсім не маю на меті осуджувати всі багатодітні родини, адже є нормальні сім’ї, де є багато дітей, і всі вони доглянуті, ростуть і виховуються у хороших родинах. У нас є наші любимі мамочки, котрі приходять народжувати всьоме, вдесяте. Навіть по-доброму дивуєшся — як вона так прекрасно справляється з дітворою, доглядає їх, і раду дає, і коли дітки ці приходять, — не нарадуєшся…
Але ж є і інший бік медалі… Це питання мусить підніматися, інакше ми не виживемо, як нація. Всі виплати мають бути контрольовані, всі гроші мають бути направлені тільки на дітей.
— Ніно Федорівно, стільки років працюючи у пологовому відділенні, ви маєте можливість порівнювати: останнім часом в акушерстві інтенсивно почали впроваджуватися нові, інколи навіть абсолютно протилежні до тих, що були за радянських часів, методики, як ви їх сприймаєте?
— Сприймаю абсолютно позитивно, тому що нові підходи до пологів (до речі, на сьогодні ми вже звикли до них, вони вже нам не нові) — це просто забуте старе.
Мені подобається те, що ми стали менш втручатися у пологовий процес. У нас більш очікувальна тактика — ми прислухаємося до організму і, так би мовити, до природи. Деякі навіть дивуються — лежить вагітна на збереженні, а їй навіть таблетки чи укола не дадуть… Так, це і є методика невтручання — і вона себе виправдала на практиці. Спеціалісти цим займалися, досліджували і довели, що інтенсивне лікування під час вагітності не зменшує кількість ускладнень. Ми ж, у свою чергу, переконалися, якщо менше втручатися — краще, не дивлячись на те, що екологія все-таки нині гірша.
Це наші пріоритети. Є деякі нюанси, суто естетичні, завжди можна обговорити з жінкою якісь маніпуляції. Ми радимо так чи інакше, розповідаємо, що буде в тій чи іншій ситуації, а остаточне рішення — за жінкою. Жінка хоче народжувати на стільчику — добре, на стільчику, якщо вважає, що їй буде зручніше на ліжку, — народжуватиме на ліжку і так далі.
— Ніно Федорівно, сьогодні багато жінок, намагаючись уникнути болю під час пологів, звертається до лікарів з проханням народжувати шляхом кесарського розтину — статистика свідчить, що у світі з кож­ним роком кількість таких пологів збільшується. Як ви особисто ставитеся до цього факту?
— Ми навчилися робити кесарський розтин, хоча я особисто не прихильник оперативного втручання, але є ситуації, коли воно дійсно необхідне. Операція триває 25-30 хвилин. Сьогодні багато хто з жінок, бажаючи уникнути болю при пологах, хоче народжувати саме таким шляхом. Але ми завжди стараємося жінку переконати, що природні пологи — все ж таки найбільш оптимальний варіант, а операція має бути проведена за показаннями.
Навіть якщо наші протоколи диктують, що можна застосувати кесарський розтин, то ми також, спираючись на свій досвід, своє відчуття, дивимося — якщо жінка може сама народити, то ми підтримуємо її бажання. Найголовніше — демократичний підхід, щоб і жінці, і дитині було якнайкраще. Мені подобається цей підхід. Я задоволена зараз цією роботою, мені здається, жінки — також.
Ми стараємося, щоб пологи були сімейні, адже народження — це таїнство, це суто особисте, все це має проходити тихесенько.
Не потрібні застілля і масові відвідини з першого дня. Вчора у вас у родині було свято, у вас народилася дитинка, вам її показали. А завтра дайте нам спокійно працювати, ми повинні зробити обхід, педіатр повинен мати час попрацювати з жінкою. Ми намагаємося жінку не виписувати, доки не впевнені, що вона справиться, адаптується, що все добре з молоком. Потім ми попереджаємо: якщо приїхали додому і щось не так, то можна у будь-який час звернутися до нашого відділення за порадою і допомогою.
Я ще хочу сказати відносно відвідин. Нерідко буває таке, особливо серед тих, хто веде активний спосіб життя, — приходить відвідувати багато друзів. Після пологів жінка втомлена, а тут йдуть один за одним, всім потрібно приділити увагу, інколи вона, бідна, вже по стіні коридору сповзає, стояти не може. І я бачу, що вже треба захищати від друзів, — забороняю відвідувати. Часто жінки самі просять не пускати відвідувачів, дати поспати, відпочити.
— Ніно Федорівно, багато нині говориться про створення регіональних пологових центрів. Чи ви, як практик, позитивно ставитеся до таких новацій, і що для цього потрібно?
— У Житомирі є такий регіональний центр — Житомирський обласний центр охорони здоров’я матері і дитини, яким керує наш земляк, колишній головний лікар Новоград-Волинського міськрайТМО, Юрій Рувимо­вич Вайсберг. Саме за його підтримки у Новограді-Волинському також планується зробити регіональний пологовий центр. Крім того, над цим питанням активно працює і головний лікар Новоград-Волинського міськрайТМО Василь Миколайович Борис. Це — особливий стаціонар, де не має бути перевантаження, а професійного потенціалу у нас вистачить. Ось тільки ремонт потрібно закінчити. Звичайно, якщо буде нормальне фінансування, то і проблем зі створенням такого центру на базі нашого відділення виникнути не повинно. Але потрібно буде дещо докупити, покращити матеріальну базу. Звичайно, ми справимося без проблем.
— Ніно Федорівно, ваші син і дочка пішли вашою стежкою — присвятили своє життя медицині. Наскільки мені відомо, дочка навіть успішно пра­цює лікарем за кордоном, має високі професійні до­сяг­­нення, хоча, як відомо, українцям поки що не так прос­то підтвердити там свої дипломи…
— Дійсно, з підтвердженням диплому в українських лікарів у високорозвинених країнах виникає чимало проблем. Але все ж таки, якщо багато і наполегливо працювати, то всього можна досягти. Моя дочка Ірина отримала спеціальність лікаря акушер-гінеколога у Івано-Франківській медичній академії, там же проходила клінічну інтернатуру. Деякий час за спеціальністю працювала у Новограді-Волинському — до тих пір, коли за грін-картою отримала запрошення виїхати до Америки. Звісно, розраховувати відразу піти працювати за спеціальністю не доводилося. Для цього було докладено чимало зусиль. Насамперед — довелося практично досконально оволодіти мовою, тоді — перездати всі екзамени, щоб підтвердити диплом лікаря. Сьогодні Ірина працює в державній клініці за спеціальністю, обрала для себе профіль «гастроентерологію вагітних». Також активно займається науковою роботою — є членом редколегії всесвітньо відомого журналу «Гепатологія». Тішить і те, що, дивлячись на маму, і моя онучка Христинка також має вже непогані досягнення — навчається в школі з підвищеними вимогами. Це спеціальна школа для дітей, котрі мають вищий від середнього інтелектуальний розвиток. Христинка отримала за свої старання вже й перші нагороди — так нещодавно стала переможницею конкурсу з математики серед Південних Штатів. Інша моя внучка, Катруся, доч­ка сина, також є великою втіхою і радістю всієї нашої родини — вона має артистичні здібності, танцює, співає, дуже життєрадісна. Тож я щаслива тим, що, як мама і бабуся, можу радіти і гордитися своїми дітьми і онуками. Звісно, кожному з нас хочеться, щоб діти були поряд. Але, на жаль, поки що в нашій країні дуже важко доводиться молодим спеціалістам, і якщо за кордоном лікарі — у великій повазі і матеріально добре забезпечені, то у нас — мізерні зарплати і ніякого світла в кінці тунелю.
Мій син Андрій працює лікарем-стоматологом у місті Житомирі. І я вдячна долі за те, що мої діти обрали таку потрібну і гуманну професію, що не злякалися труднощів і наполегливо йшли до своєї мети.
— Ніно Федорівно, дійсно, ні для кого не секрет, що в медицині виникають кадрові проблеми через низькі зарплати, і через те, що втрачається престиж лікарської професії. Чи можна говорити про те, що сьогодні це все вже якось відчувається на практиці?
— Можу навести красномовний приклад, що коли за кордоном дізнаються, яку зарплату отримують українські лікарі, то у них це викликає величезний подив. Адже ці люди рятують життя, повертають здоров’я, а держава їх ставить на межу елементарного виживання. А престиж… На жаль, останніми роками в найбільшій шані в нашій країні не розумна, освічена інтелігенція, а ті, хто має найтовщі гаманці. Так склалося, і від цього вже нікуди подітися. Тож і не варто дивуватися з того, що молодь все менш охоче обирає для себе професію лікаря. Що в нас дійсно останнім часом зроблено у медицині — це сімейний лікар. Це — єдине, чим порадувала наша галузь.
А, стосовно нашого колективу, то він — спрацьований вже роками, сюди приходять за покликанням і залишаються працювати тільки ті, хто дійсно не помилився у виборі своєї професії. У нас особливі умови, особливий графік роботи — витримати все це може лише той, хто всім серцем відданий медицині, хто народження кожної дитинки сприймає, як особисту радість, як свято, хто відчуває особливу відповідальність за кожен свій крок, за кожен вчинок і рішення. Я хочу щиро подякувати колегам за їх працю.
— Дякую за розмову і бажаю вам особисто та колективу, який очолюєте, професійних успіхів!