Коли Анжела ввійшла до кабінету керівника фірми, той одразу в різкій формі висловив їй своє незадоволення:
— Я вам уже дзвонив двічі! Чому затримуєтесь?
— Вибачте, Едуарде Валерійовичу, — знітилася молода симпатична працівниця з відділу менеджменту. — Але я готувала папери, що мала взяти із собою.
— Довго збираєте, — дорікнув шеф і додав, — так склалися обставини, що робоча машина поїхала до Києва. Мою ще не привезли з ремонту. Я ж їхати не можу. Є певні причини. Отже, доведеться їхати вам. Маршрутним автобусом або якимось іншим транспортом. Розумію, незручно. Але відкласти зустріч із нашими партнерами по бізнесу недоцільно. Що скажете?
— Я готова їхати. Коли?
— Вони чекають на нашого представника сьогодні. О сімнадцятій.
— Я зрозуміла. Потрібно виїжджати негайно.
— Так. Після зустрічі — телефонуйте.
— Гаразд. Я можу йти?
— Ідіть. Ну, і добре дістатися!
— Дякую!

Такій симпатичній молодій жінці міг не зупинитися тільки псих. Не менш привабливим був і водій «Мерседеса». В чорному костюмі, при краватці.
— Мені потрібно до Рівного, — крізь відкриті дверцята сказала Анжела.
— Я саме туди і їду! — широко всміхнувся брюнет років тридцяти. — Сідайте!
Коли Анжела зайняла пасажирське сидіння, то з виправдуванням мовила:
— Спізнилася на автобус, а наступний рейс лише через кілька годин, а мені терміново потрібно бути у Рівному.
— Доставимо швидко і з комфортом! Машина — звір!
Анжела щиро засміялася.
— А не буде так, як у фільмі «Кавказька полонянка»? Чих-пих — і з машини дим пішов!
— Ображаєте, — роблено скривився власник дорогого авто. — До речі, — повів він далі, — мене звуть Леоном. А вас?
— Як для українця, то дивне ім’я, — здивовано відказала молода жінка.
— Винні в тому мої предки. А загалом, наше коріння потрібно шукати десь у Франції.
— Хм!
— То як, зрештою, вас звати?
— Анжела.
— Ха-ха! — аж закинув голову назад брюнет. — Ви не далеко від мене втекли! Навряд чи у списку власних імен людей, в українців, значилася Анжела!
— Предки! — усміхаючись, знайшлася приваблива пасажирка.
— Зрозуміло, — кивнув Леон і змінив тему. — У яких справах їдете до Рівного?
— Відрядження.
— І в чому полягає ваша діяльність?
— Бізнес.
— О-о! Цікаво! І що бізнесуєте?
— Комерційна таємниця!
— Овва! Ну й супутниця норовлива мені трапилася! І як вас чоловік терпить?
Це був несподіваний поворот, тому після хвилинного мовчання молода жінка з посмішкою відказала:
— Терпів… Та весь витерпівся.
— Це ж як?
— Я не хочу про це згадувати.
— Ясненько.
Пішов густий, лапатий сніг. Довелося збавити швидкість.

На лісній галявині стояло «БМВ». Поряд нього — двоє молодих чоловіків розпалювали багаття. Мандрували ці люди зі Львова до Києва. Та десь на півдорозі вони вирішили звернути «на природу», аби перекусити бутербродами. Одного звали Геннадієм, другого — Олексієм.
— Цікаво, —сказав Геннадій, — хто сюди пробив дорогу?
— Мабуть, лісовози, — дивлячись на засніжені сосни, відказав Олексій і вдихнув свіже повітря. — Яка ж дивовижна краса! Так би тут і лишився!
— На морозі? — гигикнув Геннадій.
— Хатинку поставив би. Он скільки лісу!
— Пусті балачки.
— Зрозуміло. Але природа притягує.
— Просто втомився. Хочеться відпочинку. Та, зрештою, хіба їх у нас мало буває?
— Гаразд, гаразд. Дай хоч помріяти!
— Є апетитні сардельки. Підсмажимо?
— А давай! Під коньячок!
— Знущаєшся?
— Ну, я ж не винен, що ти за кермом. Наступного разу їхатиму своєю «Ауді» — поміняємось ролями.
— Домовилися!

Сніг послабшав.
Скоса позиркуючи на свою супутницю, Леон запропонував:
— Може, заїдемо в придорожнє кафе? На горнятко кави?
Анжела подивилася праворуч-ліворуч.
— Але ніякого кафе тут не видно!
— Незабаром буде.
— Я вам дякую, але…
— Поспішаєте?
— Навіть дуже.
— То, — наче знітився Леон, — давайте хоч на хвильку звернемо з дороги. Ну, розумієте, мені потрібно. А їхати ще…
— Так, так, будь ласка!
Хоч лісову дорогу і занесло снігом, проте важкий «Мерседес» долав будь-які перешкоди.
Той погляд, з яким на неї дивився Леон, дещо сконфузив Анжелу. Однак, не видаючи свого збентеження, спитала:
— Ви зупинили авто. Чому ви не виходите?
— Знаєте, — на диво якось жалібно повів Леон, — адже від мене теж пішла дружина. Вже два роки, як ми не разом.
— А чому ви вирішили, що й від мене пішов чоловік?
— Ви ж самі про це щойно говорили.
— А, може, це я від нього пішла?
— Та не це головне.
— А що?
Анжела з напруженням дивилася на власника іномарки. На його хтиві очі. І їй остаточно стало зрозуміло, навіщо цьому красунчику потрібна була тимчасова «прогулянка» до лісу. Збиралася з думками. Зрештою, сказала вголос те, про що думала:
— Мені вам що — співчувати?
Леон враз аж запалав.
— Я дуже цього хотів би! Ви — прекрасні! І я… Чому б нам… Тут…
Чоловік потягся до жінки.
— Не смійте! — гидливо вперлася руками в груди Леона норовлива пасажирка.
— Чому? — з подивом подався назад брюнет-прилипайло, а потім несподівано сказав: — Таке навколо робиться…
— А що робиться? — спантеличено спитала Анжела.
— Що, що? Жахіття! До кінця світу йдеться. Війни, цунамі, землетруси. З Космосу до нас величезний астероїд летить. Ось-ось у Землю вріжеться. Ніхто не врятується…
Анжела враз отетеріла. Та від жалюгідного вигляду Леона, від його разючої хамелеонської зміни, вона нервово почала сміятися.
А той наче й не зважував, дивакувато «співав» своєї:
— …З життя треба брати найкраще! Не хочете тут — давайте в готелі. Зніму найкращий номер!
Леон знову пожадливо потягнувся до симпатичної супутниці. Але та вже встигла намацати ручку на дверцятах. Мить — і Анжела випірнула із салону, а потім через силу почала пробиратися лісовою засніженою дорогою в напрямку автотраси. Зупинилася, коли почула позаду кроки і важке дихання власника «Мерседеса».
І знову оця дивовижна зміна. Це вже була зовсім інша людина. Обличчя натягнуте. Очі, просяклі гнівом, так і свердлять з-підлоба. На його колінах, руках — сніг (очевидно, коли наздоганяв жінку, — падав).
— Тебе все одно тут ніхто не почує, — відсапавшись, уже перейшов на «ти» Леон, а відтак, мов той хижак, посунув на Анжелу.

— Ну що, приготував шампури для сардельок? — підклавши в багаття дровець, спитав Геннадій приятеля.
Олексій протягнув дві палиці з ліщини.
— Навіть уже й застругав!
— То давай — ворушись, ворушись! Нанизуй! Чи я маю добувати вогонь, закуску готувати, а ти — коньячком смакувати?
— Можу і тебе пригостити!
— А чи далеко заїдемо?
— Чув? — раптом насторожився Олексій.
— Що? — повернувся Геннадій у той бік, куди дивився приятель.
— Крик. Ніби, жіночий.
Геннадій загигикав.
— Ти, друже, певне, озоном добряче надихався.
— Та яким озоном? О! Почув? На допомогу звуть!
— Тепер почув.
Молоді чоловіки, мов по команді, кинулися на ті звуки. А за кілька хвилин вони побачили чорний «Мерседес». А ще далі — дві людські постаті, котрі борсалися в снігу. Побігли до них.
Леон, почувши чоловічі крики, облишив свою жертву. Відзадкував кілька кроків і, мов загнаний вовк, потупився на двох незнайомців.
— Що тут відбувається? — спитав Геннадій у жінки, котра вже встигла підвестися.
Безсило прибираючи пальцями мокрий сніг з обличчя, Анжела тремтячим голосом відповіла:
— Згвалтувати мене хотів.
— Кого ви слухаєте? — раптом осмілів розхристаний чолов’яга. — Це вона на мене накинулася, як левиця!
— А це ми зараз перевіримо.
Двоє друзів ступили вперед, на підозрілого суб’єкта. Однак останній несподівано вихопив пістолет.
— Не підходьте! — рявкнув Леон. — Пальну!
— Невже? — посміхнувся Олексій і тут-таки схопився вище ліктя. Саме туди і влучила куля.
Вдруге вистрілити Леон не встиг. Геннадій хвацько вибив ногою пістолета з його рук. Ударом же кулака звалив зловмисника на землю.
А невдовзі Леон зі зв’язаними руками і ногами лежав на задньому сидінні свого «Мерседеса».

Геннадій вирулив на автотрасу. Дивлячись у дзеркальце, що висіло над лобовим склом, підморгнув приятелеві:
— Ну, як ти? Тримайся!
Олексій, з перебинтованою поспіхом рукою, сидів позаду. Усміхнувся:
— Заживе, як на собаці! І не в таких халепах бували!
Геннадій спрямував погляд на молоду жінку. Поцікавився:
— Вам куди, панянко?
Анжела знесилено-сумовито коротко відказала:
— До міста.
— Так, так, — погодився Геннадій. — Нам тепер усім треба туди. — Потім він видобув з кишені курточки мобільний телефон, набрав «102». Відповідній службі повідомив про те, що сталося з ними щойно в лісі, недалеко від міста. Вказав приблизні координати «Мерседеса» і його власника.

Цього дня, зрозуміло, потрапити до Рівного Анжела вже не змогла. Але, враховуючи обставини, це не погіршило відносини з їхніми партнерами по бізнесу. Наступного разу до Рівного на власному авто відправився сам керівник фірми.