(УРИВОК ІЗ РОМАНУ «ВІДРЯДЖЕННЯ У РАБСТВО»)
Будівельники-заробітчани з майданчика чвалали звичним маршрутом: житловий квартал, лісопарк, пішохідний перехід (де жодне авто не зупиняється і де жодного разу не бачили працівника державтоінспекції), довга, до двохсот метрів, бетонна загорожа, знову лісопарк, пожежна частина і, зрештою, «рідний дім» — інститут.
Сьогодні день був важким. Добряче потомилися. Але не шкодували.
Перед вихідними кранівниця Нінка з бригадою Бульбача погиркалася, і баштовий кран здебільшого тримався біля бригади Ямчука, в котрій працював Роман Займивітер. Тож, у підсумку — по два куба кладки на брата! Отак би щодня! Так щось і заробити можна! «А відпочивати, хлопці, будемо вдома!», — підбадьорював усіх бригадир Валентин цього дня.
В очі кидалася стендова реклама синьо-жовтого забарвлення. Такий же колір переважав на вивісках магазинів, аптек, адміністративних будинках. Навіть лавки в дворах житлових кварталів були синьо-жовті.
— Мабуть, тут без наших не обійшлося! — жартували заробітчани.
А Роман зіскочив на інше:
— А ви не помітили, скільки навколо ялинок, і — жодного тобі пеньочка!
— Так, тут наш брат дав маху, — гигикнув колега Іван Копиця, незграбно чухаючи потилицю. Відтак додав:— А, може, вони ялинок на Новий рік не ставлять?
Вклинився роботяга Микола Вусаченко:
— Вони, певно, і соку березового не п’ють, бо не бачив жодної порубаної берези. Невже росіяни більше вміють цінувати своє, ніж ми, га?
Хтось хмикнув, і всі задумливо на якусь хвилю повмовкали.
А Займивітер тільки те й робив, що всю дорогу потирав ніс. Мерз капосний! Роман приморозив його ще кілька років тому в Житомирі, коли їздив до краєзнавчого музею (готувався тоді до іспитів, навчаючись у Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка).
Його наздогнав Олег Ямчук (кухарство він поєднував з підсобкою, а разом з тим учився класти цегляну кладку).
Олег легенько підбив Романове плече:
— Додому хочеться?..
Не було такого дня, щоб молодший Ямчук не зачепив найболючішого. Таку мав забавку.
— За Оленкою скучив, еге ж?
— А ти... — почав було Роман і запнувся. Згадав, що Олег нещодавно подав заяву на розлучення. Що спонукало до цього, — не говорив. Проте до жінок мав ворожі настрої.
— Усі жінки — сволочі! — зневажливо кинув молодший Ямчук.
— Під одну косарку всіх не можна, — зауважив Займивітер.
Олег реготнув:
— Хо-хо! Небагато ти, Романе, в житті бачив, коли захищаєш їх.
— Це з якого боку подивитися.
— Все одно, всі вони зарази! От, наприклад, ти — тут, вона — там...
— І що?
— А то! Звідки тобі знати, чим вона там займається. Чи ти думаєш, що вона залізна?
— Я їй вірю.
— Цього замало!
— У мене немає підстав не довіряти дружині. Зрештою, є речі, про які не говорять, їх відчувають серцем.
Олег засміявся:
— Се-ерцем!.. Це ми проходили. Подружня вірність! Голуби-лебеді! Такого не буває. Не бу-ва-є! Хоч убий мене, але не буває!
— Але ж ніхто у нас не віднімає права до цього прагнути. Інша справа, якщо бажання слабкі і несправжні. Ось тоді голуби-лебеді і пролітають повз.
— Чекай, чекай,— Олег призупинився.— Бажання, право... Мало каші ти з’їв, Романе!
— Ми з тобою майже однолітки.
— Я не в тому смислі. І взагалі, до чого ти хилиш? Чи ти хочеш сказати, що ти перед своєю чистий?!
Роман ствердно кивнув.
Олег вирячився і недовірливо спитав:
— Жартуєш?
— І гадки не мав.
— Скільки років живете разом?
— Більше десяти.
— І що: ні в гречку, ні в просо??!
— Навіть і ні в кукурудзу! — голосно засміявся Роман.
Олег здивовано поцікавився:
— Це що, гидування чужими жінками? Чи якась... Якесь... Тьху ти! І слова не підберу.
— І не треба підбирати,— відказав Роман і, усміхаючись, продовжив: — Я теж, Олежику, жива істота і до прекрасної половини людства теж аж аніяк небайдужий. Хіба заплющиш очі, коли повз тебе пропливає чарівна і симпатична лебідочка? Ото ж бо! Згоден, це спокуса. Але основне — не спокуситися на більше. Сім’я — найголовніше!
— Можеш не продовжувати. Дім, дерево, син... Ох, наскільки все це затоптане!
— У цьому і є смисл життя людини.
— Це теж не свіже. Романе!
— Агов?
— Мушу визнати, ти — рідкісний екземпляр!
— Це занадто.
— Гадаєш?
— Без сумніву.
— Але все одно...
— Що?
— Що у цьому є щось... ненормальне!
— Гад ти!
— Я знаю. Але, разом з тим, життя продовжується, — Ямчук лукаво скосив очі на Займивітера. — І воно стільки може піднести сюрпризів! Стосовно жіноцтва, — звичайно.
— Поганого я не хотів би. А життя, Олеже, як той будинок. Все залежить від того, з яких цеглинок і розчину його збудуєш.
— Ну-ну...
Підходили до базарчика.
— Треба макаронів купити, — сказав Олег. — Підеш зі мною, Романе? Там продавчині молоденькі!
— Гад ти все-таки Олежику!
— Знаю, знаю! Пішли, познайомлю з однією.
— Ну, ходімо, хоч подивлюся…