ДО 25-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ КАТАСТРОФИ НА ЧАЕС
Коли сталася аварія на ЧАЕС, на її ліквідацію залучали зазвичай молодих людей. Брали в так звані партизани. Проте, куди везли — не говорили. Все трималося в суворій таємниці. Вже потім, по прибуттю на «місце», повідомляли, що потрапили в пекло і маєте робити те або те.
Робили. Хто валив рудий ліс, хто знімав лопатами забруднений грунт, хто прокладав дороги, хто будував мости тощо. Та, згодом, аварію на четвертому енергоблоці приборкали. Ліквідаторів вважали героями. Надали їм масу пільг. Та з кожним роком ці пільги поступово почали знімати. Їх майже не лишилося. Про ліквідаторів стали забувати. Лишили сам на сам зі своїми бідами і хворобами.
Олександр Олександрович Загривий, котрий народився в селі Ужачин Новоград-Волинського району, на аварію потрапив першого серпня 1986 року. Полк розташовувався в Іванівському районі Київської області. Близько двадцяти днів працював хіміком, тобто Загривий замірював рівень радіації на атомній станції. Як згадує Олександр Олександрович, замість установлених 20-30 хвилин, їх тримали на реакторі по півдня.
— Люди, часом, непритомніли, отримуючи велику кількість рентгенів, — говорить, через силу всміхаючись, Загривий. — Щоб потім менше платити, нам дозу опромінення записували меншу. Ті, котрі зі мною там були, — майже всі померли. А я ось іще човгаю. Маю першу категорію і ... купу болячок. Уже об’їздив усі санаторії, але легше не стає. Казали, що через двадцять років той «Чорнобиль» почне вилазити боком. Так воно і сталося. Кажуть, що треба лягати на операцію, а де взяти такі гроші, коли пенсію платять мізерну. Хоча, за Законом, мають платити удесятеро більше. Отака до нас тепер шана.
Крім того, Олександр Олександрович виконував і ряд інших робіт. Брав участь у будівництві казарм, обтягував колючим дротом, так звані могильники, куди звозився весь забруднений радіацією автотранспорт, рубав ліс, прибирав брухт на дорогах.
— Респіраторів не було, — згадує ліквідатор Загривий. — Давали марлеві пов’язки. Та не всі їх одягали, бо вони швидко забивалися йодом, пилюкою і важко було дихати. Бракувало питної води. А пити так хотілося… Бувало, по сім-вісім годин перебували на даху реактора. Там були, здається, японські роботи. То вони не витримували, падали, а люди — ­вистояли.
— Спиртне вживали? — запитую.
— Я не пив, — відказує Олександр Олександрович. — Хоча хлопці знаходили.
— А де брали?
— Часом крадькома привозили пожежники. Продавали по п’ятнадцять карбованців за пляшку. А коли горілки не було, то деякі ліквідатори мазали на хліб крем для чобіт. Потім його здирали, і хліб той, просякнутий спиртом чи ще чим там, — їли. В голову давало. Та тепер тих хлопців уже давно немає, повмирали. Важко згадувати. Оті безлюдні села, здичавілі, з божевільними очима, свійські тварини… Дивишся на те яблуко на дереві, а з’їсти не можеш — радіоактивне. Дехто не витримував, зривав і їв. А скільки по лісах було грибів!..
— Збирали?
— Хлопці навіть сушили і передавали додому. Навіщо? Кому краще зробили? Мене якось питали, як я ще живу після того всього? Не живу, а існую. При нашій такій владі. Вони так і ждуть, щоб ми швидше, пробачте, поздихали. Чому таке до нас, ліквідаторів, ставлення? Адже ми врятували людей. Зате великі пільги мають ті, хто прилітав на вертольотах. Прилетять на одну-дві хвилини, застрибнуть назад до вертольота і — ходу!
Олександр Олександрович показує фото 15-річної давнини. І важко впізнати тепер того бравого молодого чоловіка, котрий дивиться зі світлини. Так нещадно підтоптала його доля за невеликий проміжок часу.
Сьогодні пан Загривий воює із судами, добивається законної пенсії. На даний час його справа перебуває в Апеляційному суді в Києві. Та Олександр Олександрович уже сумнівається, що йому щось повернуть. Як він сказав під кінець нашої зустрічі: «Нарахують, коли мене вже не буде».
Та сподіватимемось, що правда таки переможе, і його почують. Почують усіх вогнеборців, котрі пройшли крізь чорнобильське пекло, рятуючи людство від радіоактивного монстра.