У ЯРУНІ ДІЄ ЦЕНТР РЕАБІЛІТАЦІЇ НАРКО- ТА АЛКОЗАЛЕЖНИХ
Їхнє колишнє життя — це чорна прірва, в яку кожен потрапив у силу різних обставин. Вони особисто переконалися, чим глибший морок залежності, тим важчим є порятунок, тим страшніша руйнація відбувається із людиною, котра не живе, а існує. Існує без мети, ідей, без відчуття реальності, відповідальності, адекватності… Під «прицілом» наркотичного кайфу та оковитої у їх житті залишилося місце лише для задоволення власних егоїстичних потреб. Наркотики та алкоголь стали для них центром Всесвіту, штучним замінником справжніх емоцій.
Сьогодні наркотична та алкогольна залежність залишилися у минулому житті цих людей. Вони називають один одного братами й сестрами, а своїм рятівником вважають Бога. Страшний полон, де на більшість чекала деградація та смерть, завершився порятунком, на котрий навряд чи сподівалися вони самі, їх рідні та близькі. Без жодних замісних метадонових програм, без кваліфікованої медичної допомоги та кодування вони додали приставку екс- до незавидного статусу наркоманів та алкозалежних. Свій другий шанс ці люди здобули у центрі реабілітації залежних, що діє у Яруні.
Центр — занадто голосна назва для приміщень, де відбувається реабілітація. Чоловічий та жіночий центри — окремі сільські хатинки у різних куточках Яруня. Втім, якогось дисонансу між назвою і реальним виглядом не виникає — маленькі будівлі для тих, хто допомогти собі вже не був здатен, справді є епіцентрами уваги й турботи. Тут у буквальному сенсі обігрівають і повертають до життя. Віра і молитва стали дієвою формулою порятунку для цих людей. Усвідомити це, піднятися із колін, переосмислити власне життя, щоб позбутися згубної, нищівної залежності, їм допомагає Андрій Іванов, пастор церкви «Ранкова зірка», представник всеукраїнського благодійного фонду «Оазис життя».
— Уся наша робота заснована на християнській моралі, — розповів Андрій. — Є програма, щонайменше реабілітація триває шість місяців. За цей час людина повинна змінити погляди, взяти на себе відповідальність. Працюємо за кроковою системою — на початку людина має визнати свою проблему, що вона є залежною. Останній сьомий крок — відкрити у собі здібності, завдяки яким вона здатна розвиватися. Багато хто залишається потім працювати з нами — як свідчить статистика, серед волонтерів багато колишніх залежних.
Навіть, якщо одна людина звільнена із залежності, — це вже відмінний результат, а у нас в центрі за два роки побували 29 чоловік, з них — 19 пройшли повний курс реабілітації, — не без відчуття задоволення за виконану роботу продовжує Андрій. — Ще 120 залежних були відправлені в інші подібні центри, адже ми не маємо можливості прийняти стількох... Аналоги нашого центру, до речі, працюють у кожному районі Житомирщини, є й в інших областях.
У щоденному розкладі — ранкова та вечірня молитви, конспектування Біблії та перегляд проповіді. Щонеділі вони їздять у місто на богослужіння, по буднях, із 9-ї до 14-ї, — робочий час. Спочатку, коли у Яруні тільки з’явився центр реабілітації, село стало «на вуха»: мовляв, понаїжджають сюди наркомани…
Сьогодні селяни не відмовляються від допомоги: їм і паркан полагодять, і гній на городі розкидають, і картоплю посадити чи викопати допоможуть. Відтак і бабусі «під шефством» почувають себе впевненіше, і для учасників програми реабілітації трудова терапія є помічною. Допомагати ближньому — одна з основ християнської моралі, за якою живуть тепер колишні залежні. «Сусіди для нас — найрідніші люди», — запевняють вони.
Дільничному інспектору у центрі завжди відкриті двері — для обліку та обізнаності із ситуацією. Із новим сільським головою контакт теж налагоджений, розпочато співпрацю — у той день, коли ми із фотокореспондентом приїхали у Ярунь, сільська рада саме дозволила прибирання кладовища. «Як хлопці себе зарекомендували?» — питаю у секретаря сільського голови. «Позитивно зарекомендували. Корисну роботу роблять, допомагають селянам. Не раз бачу, як із м’ячем у спортивній формі йдуть займатися, ще й здалеку вітаються!»
Андрію Іванову чути ці слова про підопічних приємно. Помітно, що до 32-річного пастора у центрі ставляться із повагою, по-дружньому. Він може зрозуміти, як ніхто, бо сам має жахливий, але необхідний тепер не лише йому досвід наркомана:
— Колись я займався спортом. Потім у моє життя прийшов наркотик, мені сподобалося розхлябане безвідповідальне життя… Змінювати корінь зла я не мав бажання, доки не наступило повне руйнування всього.
Йому також допомогла віра в Бога. Вона ж познайомила його із майбутньою дружиною, котра на той час вже поборола наркотичну залежність, а він лише проходив реабілітацію. Тепер разом із дружиною Андрій опікується центром реабілітації: у місті і районі вони стали першопрохідцями у справі порятунку нарко- та алкозалежних. До них ідуть із болем, плачем, безпорадністю, образою, нерозумінням, і вони допомагають — разом з усіма моляться за повернення у нормальне життя.
Таких історій — безліч. Причина, що штовхає людей у залежність, як самі ж вони вважають, — це самотність. Інколи навіть у сім’ї, поряд із близькими, вони відчували себе одинокими і непотрібними. 45-річний новоград-волинець Ігор пив багато років, побував декілька разів за гратами, у центр його привели озлобленого, відчуженого суспільством.
— Раніше я існував, йшов униз на шаленій швидкості, втрачаючи усе, — розповів Ігор. — Алкоголь привів мене до в’язниці, де я провів більшу частину життя... — Слава Богові, що я зустрів людей, котрі відкрили мені очі. Почав знову жити, у мене з’явилися інтереси, вдома налагодилися стосунки, збагатився духовно, отримав орієнтири.
Ще одного городянина — Андрія — знайшли на стадіоні «Авангард», він там жив... Коли йому було 13, — померла мама, батько став пиячити, а близькі, шкодуючи і люблячи хлопця, стали давати йому гроші на прожиття. Закінчилося тим, що він з братом «проколов» квартиру…
— Мені п’ять разів пропонували спробувати наркотики, я відмовлявся. А на шостий — погодився, — розповідає Андрій. — Нестача здорового спілкування — ось що змусило зробити це. Не було поруч того, хто пояснив би, що добре, а що погано. Оговтатися не міг, закрутило так, що хотів покінчити життя самогубством.
Андрій із тих, кого в буквальному сенсі повернули до життя.10-річний стаж наркомана він порівнює із пустелею, а себе — із потрісканою від засухи землею:
— Тут цю землю, ніби поклали у горщик, стали поливати і доглядати. Нас «вирощують» духовно. Усе змінилося відтоді, як я покаявся і прийняв Христа у своє життя. Тепер не потрібно ховатися, тут я нарешті спокійно заснув, після шести років хронічного безсоння.
У мешканки Коростеня Алли — інша історія. Її на голку «посадив» хлопець, а через п’ять років Алла опинилася у ліжку із повною дистрофією та ногами, котрі гнили заживо. Медики розвели руками — аналізи у дівчини були, наче у трупа… Страждання доньки привели матір у церкву, молитва зробила свою справу — за деякий час дівчина пересіла на візок і стала відвідувати богослужіння разом із матір’ю. Зробили дві операції, сьогодні молода симпатична жінка усміхається і, попри рекомендації лікарів уникати навантажень, почувається добре, не обмежуючи себе у роботі.
Немає нічого дивного у тому, що подекуди вони відчувають неприязне і недовірливе ставлення суспільства до себе. Вони й не шукають собі виправдання. Більше того — ці люди ідуть до інших, аби застерегти від помилок, котрі свого часу зробили самі.
— Маємо себе рекомендувати, а не чекати, що люди зустрінуть нас із зеленим світлом і червоною доріжкою. Мовляв, пили і кололись, а тепер — он які молодці, — погоджується Андрій Іванов. — Проблема наркоманії та алкоголізму, особливо серед молоді, існує дуже гостро. Тому працювати є над чим — ми проводимо зустрічі зі студентами, відеолекції. Проблему легше вирішувати, поки вона не прийшла. При центрі діє материнська рада, щочетверга тут зустрічаються матері колишніх і нинішніх залежних, ми допомагаємо їм подолати проблему, разом шукаємо вихід. Я радий, що сьогодні є реальна команда і реальні здобутки. Божа справа має бути помітна на цій землі, і якщо люди звертають на нас увагу, — це теж результат.
Люди не лише звертають увагу. Відповідні служби активно співпрацюють із центром реабілітації. Виявивши людей з «групи ризику», котрі за крок від залежності або вже є її бранцями, кримінально-виконавча інспекція, молодіжний центр та інші соціальні служби розповідають їм про існування центру реабілітації. Важко переоцінити цю важливу і потрібну роботу. Головне — вчасно кинути рятівне коло…