Старший лейтенант Квашня кивнув молодому чоловікові на стілець:
— Сідайте.
Геннадій сів навпроти міліціянта.
— То що там у вас забрали, — поцікавився той.
— Ну… — неквапливо почав потерпілий, обводячи поглядом невеличкий кабінет. — Комп’ютерний системний блок, монітор, мобілку.
— Як це сталося?
Геннадій наморщив лоба, наче намагався щось пригадати.
Старший лейтенант Квашня поцікавився:
— Ви були в тверезому стані?
— Так, так! — поспішив з відповіддю молодий чоловік. — Аякже!
— Скільки їх було?
— Кого?
— Нападників.
— Один.
— Один?!
— Ну… Здоровань такий! Спочатку попросив закурить…
— А потім?
— Потім?.. Я поставив на тротуар дві свої спортивні сумки. Тільки поліз до кишені по цигарки, а він як гахне мене по голові!
— Чим?
— Не знаю. Може, кулаком. Бугай же! Ну і …
— І?
— Поки я підвівся, його вже не було.
— Речей ваших також?
— Так. — І потерпілий посміхнувся. — Ось бачте, яка пика в мене!
— Побої зняли?
— Ні. А що, треба було?
Старший лейтенант Квашня з півхвилини мовчки дивився в очі Геннадія. Відтак запитав:
— А куди, чи звідки, ви несли такий вантаж?
— До свого друга.
— З якою метою?
— Ну, мої батьки поїхали до родичів. У сусідню область. Я ось і вирішив у Сергія пожити.
Оте «ну» вже почало Квашню дратувати, але при цьому він ніяких емоцій не проявив. За свою, хоч і недовгу, правоохоронну діяльність доводилося стикатися і не з такими словами-паразитами. Однак і сам страждав отим «умгу, зрозуміло». Але своїх мовних дефектів вперто не помічав. Поцікавився:
— Сергій — це той друг, до якого ви йшли з апаратурою?
Геннадій кивнув.
— А чого раптом вам захотілося пожити в нього?
— Щоб разом розібратися в нових комп’ютерних програмах.
— А до вас він сам не міг приїхати?
— Не міг.
— Чому?
— Бо він інвалід.
— Умгу, зрозуміло. А чому ви свою техніку тягли в руках, коли її можна було спокійнісінько перевезти на таксі?
— Я гроші економлю.
— З якого ви року народження?
— Вісімдесят другого.
— Працюєте?
— Ні.
— А чим займаєтеся?
— Ну… — потерпілий стенув плечима. — Нічим. Ось оволодію комп’ютером — і шукатиму якусь роботу.
— Описати можете нападника?
Геннадій невпевнено захитав головою.
— Не знаю, темно було. Ну, високий, широкоплечий. Здається, був у джинсовому костюмі.
— Умгу, зрозуміло. А обличчя хоч розгледіли?
— Тут розгледиш.
— Тобто?
— Та він так став!
— Як?
— Ну, так, переді мною, щоб світло зі стовпа падало мені в очі.
— Ви говорили комусь, що того дня поїдете до друга?
Потерпілий замислився. За хвилю мовив:
— Тільки Сергієві дзвонив. По мобільнику. Я йшов вулицею. Може, якийсь бандюган і почув, простежив, ну і…
— Може, може…

Двері старшому лейтенантові Квашні відчинила жінка років п’ятдесяти. Вона спиралася на костур і недоброзичливо дивилася на міліціянта.
— Мені потрібно поговорити з вашим сином, Сергієм, — сказав той.
— Що вже накоїв? — буркнула непривітна господарка оселі й подибуляла вглиб кімнати, даючи цим зрозуміти правоохоронцеві, щоб слідував за нею.
— А чому ви подумали, що ваш син щось накоїв? — поцікавився Квашня.
Жінка важко сіла на край дивана. І в тому ж дусі:
— А що йому — довго?
— Тобто?
— То він щось накоїв чи ні?! Чого ви прийшли?! — сердито взад- вперед захиталася мати Сергія.
Старший лейтенант скерував думку в інше русло:
— На що хворіє ваш син?
— На голову!
Ця відповідь дужче спантеличила правоохоронця. «От морока, — подумав він. — Від такої щось добийся. Інвалід! Швидше, вона інвалід. Хм, цікаво, якщо її син хворий на голову, то які тут можуть бути комп’ютерні програми? А, може, вона сказала образно? В сенсі — розумака комп’ютерний. Мовляв, замість того, щоб фізично працювати і допомагати хворій матері, синок днями просиджує за тим ящиком і цим її дратує. Хоча, якби у них був комп’ютер, то навіщо було Геннадію тягти сюди свій агрегат?».
Квашня обвів поглядом біднувату, занехаяну обстановку в кімнаті, яка викликала у нього глибокий сумнів щодо наявності в цій сімейці будь-якої дорогої техніки. У нього раптом майнула думка: «А, може, і вона, того, на голову?..». Однак поцікавився;
— А де зараз ваш син?
— Не знаю, де його чорти носять! — знову пробуркотіла жінка.
— А, може, він у своїх приятелів? Скажімо, сидить за комп’ютером?
— Чим? — не одразу зрозуміла господарка оселі.
— За комп’ютером.
Жінка нервово загигикала.
Квашня підвівся, розуміючи, що від цієї хворобливо-нервової пані годі щось добитися. Тому вирішив шукати інших шляхів, аби зустрітися з Сергієм. Але, опитуючи сусідів будинку, де мешкають «хворі» мати і син, старший лейтенант вийшов на такого собі Руслана, котрий проживає у багатоповерхівці навпроти, і начебто вчора хтось продав йому комп’ютерну техніку.

— Вам кого? — здивовано запитав Руслан, побачивши чоловіка у міліцейській формі.
— Ви Руслан? — представившись, поцікавився старший лейтенант Квашня.
— Так.
— У мене до вас є кілька запитань.
— Проходьте.
— Дякую.
Руслан поводив себе спокійно і впевнено. Запропонував несподіваному візитерові стілець. Відтак, усміхаючись, спитав:
— Цікаво, чим моя особа привернула увагу правоохоронних органів?
— Комп’ютером, — сходу рубанув Квашня.
Руслан побілів, мов ксероксний папір, котрий лежав поряд на столі. Сів навпроти старшого лейтенанта. Відтак, схиливши голову, тихо мовив:
— Я так і знав.
— Що знали? — вчепився за слово Квашня.
— Що тут щось не так.
— Що саме?
— З тим комп’ютером.
— Детальніше можна?
— Вони мене запевнили, що то їхній.
— Хто?
— Ну…
«И-и-и-и! Починається! Знову «ну»!
— Ну-ну, слухаю, — підігнав співрозмовника Квашня і подумки вилаяв себе: «От бевзь, заразився!». — То я слухаю.
— Я в них його купив.
— Кого?
— Комп’ютер.
— Купили?!
— Так.
— Ось тобі маєш! — вирячився Квашня через такий крутий поворот подій. — А в кого купили? — поцікавився.
— У Генки. Він був не сам, із Сергієм.
— Оце так сюрприз! — старший лейтенант ребром долоні витер з чола піт. Разом з тим підбадьорився. Ще б пак! Адже після тих «хворих голів» думав, що цю справу доведеться розкривати не один день. А тут… Однак лишається ще одна загадка: навіщо Геннадію потрібно було інсценувати власне пограбування?
— А що, комп’ютер крадений? — порушив нетривалу мовчанку Руслан.
— Це я і намагаюся з’ясувати, — відказав Квашня і поставив чергове запитання (хоча це більше було схоже на ствердження). — Вони вам і мобільний телефон продали.
— І він крадений?
— Умгу, зрозуміло.
— Що зрозуміло? — зайорзався на стільці Руслан. — Я ні в чому не винен.
— Вас ні в чому не звинувачують, — старший лейтенант. — Принаймні, зараз ви проходите, як свідок. Поки що. — Потім Квашня видобув з кишені мобільний телефон і подзвонив до відділу міліції.

Приблизно через годину Геннадій і Сергій сиділи в кабінеті старшого лейтенанта Квашні. Молодики довго не впиралися, розповіли все, як воно було.
А все було до банальності просто. Як з’ясувалося, — Сергій цілком здоровий хлоп’яга. Тільки ось полюбляє випивати. Саме він і запропонував Геннадію, котрий також небайдужий до оковитої, продати його комп’ютерну техніку і мобільний телефон. Для чого? А щоб добряче відпочити. Але повернуться батьки Геннадія. Що їм сказати? Тож, аби виправдатися перед ними, молодики і вигадали історію з пограбуванням.
Далі «потерпілим» і його «хворим» приятелем уже займалася прокуратура, котра й порушила проти них кримінальну справу.
Отже, знайшли клопіт на свою голову.