— Посадять. Ох, накоїв лиха! — бурмотів Іван Сергійович, щохвилинно озираючись. — І смикнув же мене лихий…
Йому ввижалося, що по його слідах уже йдуть правоохоронці. Він майже фізично відчував дотик холодних наручників до його рук. Однак додому дістався без пригод. А втім, старий знав: головні пригоди чекають у будинку.
Син Михайло, спершись на перила ганку, курив і єхидно посміхався до батька.
— Заходь-заходь. Не соромся. Розповідай, як справи. Кажуть, що замочить мене надумав. Кілера розшукуєш, Іуда!
— Михайле… Я цього… Лихий поплутав. Ти ці дурниці серйозно не сприймай. Зі злості все…
Белькотання Івана Сергійовича виявилися для Михайла малопереконливими. Він зійшов з ганку і впритул наблизився до батька. Дав йому ляпаса.
— Не чекав… Не чекав я від тебе такого.
— А чого ти чекав?! — зірвався на крик пенсіонер. — Скільки це все можна терпіти?
— Ось як ти заговорив! Отримуй!
Син кулаком загатив батькові у щелепу, а коли старий спробував утекти, наздогнав і ударом ногою в спину звалив Івана Сергійовича на землю.
Хвилин п’ять у дворі чулися тільки важке дихання сина, схлипування-стогони батька.
Заскрипіли двері. На ганку з’явилася співмешканка Івана Сергійовича — пишногруда білявка Інна. Байдуже подивившись на те, як Михайло знущається над батьком, вона позіхнула:
— Правильно. Так йому, старому виродку, і треба…
Втомившись копати ногами батька, син підвівся, мовив:
— Значить так: до хати не сунься, одразу ментам здам. Тепер житимеш у сараї. Не зима — соплі не потечуть…
Пенсіонер, постогнуючи, підвівся і покірно поплентався до низенького сараю.

Ця історія розпочалася, коли пенсіонер Іван Сергійович привів додому молоду співмешканку Інну. Його дружина померла давно, але про те, щоб завести другу половину, Іван Сергійович почав замислюватися після виходу на пенсію. Просторий будинок, хороше здоров’я і самотність стали вирішальними факторами для прийняття цього рішення. Вибір випав на симпатичну сорокарічну даму, котра встигла змінити трьох чоловіків. Про Інну ходило безліч досить двозначних чуток.
— Навіщо тобі така баба? — попереджали Івана Сергійовича. — Крім гарненького обличчя — ніякої користі. Адже вона ніде не працювала.
— А я її не для роботи беру, — всміхався Іван Сергійович. — Пенсія в мене нічогенька, проживемо як-небудь.
Коли Інна поселилася в пенсіонера, той повідомив її про сина — дорослого лобуряку, котрий приїжджав із міста в село тільки в день отримання батьком пенсії.
— Непутящий Мішка в мене. Одружився, розлучився. Квартиру втратив. Прибився до якоїсь дівки. В гуртожитку живе. Вічно гроші канючить…
— Нехай тільки заявиться! — рішуче сказала Інна. — Я йому зразу поясню, хто тут тепер господар.
«Молоді» зажили душа в душу. Іван Сергійович мало що не пилинки здмухував із співмешканки і попускав її примхам.
Інна приодяглася, накупувала косметики. Заходячи до сільмагу, цікавилася лише дорогими ковбасами і благородними напоями.
Щоб остаточно позбавитися конкурента на пенсію Івана Сергійовича, вона приписалася в будинку і приїзд Михайла зустріла у всеозброєнні. А той особливо і не комизився. Лише скаржився на безвихідь.
— Із гуртожитку мене поперли. В місті роботи немає. Трохи поживу. Побачимо, як далі бути. Ви мене навіть і не помітите. В сараї перекантуюсь.
— Та кинь ти це, Михайле, — обурився Іван Сергійович. — Хіба я у власній хаті кутка для сина не знайду? Тільки, щоб без шуму. На роботу влаштовуйся. П’янок — ніяких. Умить приструнчимо.
Іван Сергійович вирішив, що, знаходячись під захистом войовничої Інни, зможе диктувати Михайлу умови. Він підвів очі, щоб отримати підтвердження своїм словам у співмешканки, але та лише звузила губи і, похитуючи стегнами, зникла у глибині будинку.
Бажання вести себе пристойно Михайлу вистачило ненадовго. Спочатку він почав повертатися з «пошуків роботи» під мухою, а якось причепився до батька, аби той дав йому грошей на пляшку.
На велике засмучення пенсіонера, співмешканка навіть не спромоглася за нього захиститися.
Далі, як висловився був один артист із кінофільму, — «картина маслом». Інна і Михайло були майже однолітками, тому легко порозумілися. Одного дня Іван Сергійович застав сина і співмешканку за спільним розпиттям оковитої. Першого разу його навіть запросили до столу і налили чарку. Пізніше обмежувались тим, що просто посилали в магазин за добавкою.
Якось уночі Іван Сергійович прокинувсь від протяжливого виску пружин ліжка у синовій кімнаті. Підвівшись, він побачив, що диван, на котрому спала Інна, був порожній. Пенсіонер все зрозумів. Од злості і безсилля заплакав. Наступного дня діждався, доки син піде з двору, і спробував улаштувати скандал Інні.
— Ну і що? — нітрошки не засмутившись, відповіла та. — Які до мене претензії, старий імпотент?..
Іван Сергійович досяг лише одного: Інна все розповіла Михайлові, а той батьку нам’яв боки.
— Правду люди кажуть: сивина в бороду — біс у ребро! — обурювався син.
З того часу коханці припинили соромитися Івана Сергійовича. Дійшло до того, що примушували пенсіонера топити для себе баню. Пенсію в нього, звісна річ, забирали. Коли ж старий мозолив очі, відправляли його на ніч до сараю.
— Зовсім ти постарів, Ваню, — поспівчувала якось сусідка. — Невже молода дружина так заїздила?
— Постарієш тут, — зітхнув Іван Сергійович.
І тут його пробило.
— Знущаються вони наді мною. Б’ють, пенсію відбирають, у сарай спати виганяють.
— Бо-оже! — сплеснула руками сусідка. — Та як же так?
— Та отак.
— То чого ж ти терпиш?
Іван Сергійович нахилився до жінки і прошепотів:
— Вони навіть, буває, примушують мене дивитися на те, як вони в ліжку беркицаються. Інка, стерво, каже, що це її збуджує.
Сусідка, вирячившись, також тихо сказала:
— Напиши заяву до міліції. Нехай з ними по закону розберуться.
— Немає сенсу. Хто мені повірить? Адже їх двоє, а я — один.
— Ти напиши. Нехай прийдуть і перевірять. Напиши.
— Не знаю. Побачу.
Насправді старий замислив зовсім інше — заспокоїти свого Михайла раз і назавжди.
Прийнявши рішення позбавитися сина-мучителя, Іван Сергійович наївно думав, що легко знайде бажаючих покінчити з Михайлом за хорошу плату. Незабаром стало зрозуміло: шукати в селі найманого вбивцю можна з тим же успіхом, що і космонавта. Однак старий твердо збирався довести справу до кінця і запросив розпити пляшку односельця із солідним кримінальним минулим. Той запрошення прийняв, горілку випив і розреготався.
— Ну ти, старий, даєш! «Мокрушника» найняти хочеш? А платити чим-то будеш?
— Зарию Мішку — пенсію нікому буде забирати. Якщо не зразу, то в розстрочку розплачуся.
Колишній зек пообіцяв подумати.
Іван Сергійович чекав на відповідь кілька днів. Він уже збирався пуститися на пошуки іншого кілера, коли зрозумів, що в рідному селі на нього дивляться не так, як звично. Причина дивної поведінки односельців з’ясувалася досить швидко.
Помітивши Івана Сергійовича, один знайомий підкликав його:
— Додому не йди. Мішка вже знає, що ти його замовити хочеш.
— Звідки?!
— Од верблюда! Про тебе вже все село теревенить. Може, вже і до міліції чутки дійшли…
Старий довго тинявся селом, але все-таки посунувся до свого дому.
На ганку на нього чекав син…
…Іван Сергійович дістався до жорсткого, вкритого старою тілогрійкою, тапчана. З трудом сів — од побоїв боліло все тіло. Обхопив голову руками і гірко заплакав. Через півгодини, коли сльози просохли, він знав, що робити. В сараї знайшлася мотузка і стара табуретка. Більше пенсіонерові і не треба було...
Труп самовбивці витягли із зашморгу тільки через два дні. Михайло й Інна згадали про старого лише після того, як у хвіртку постукала поштарка, котра принесла Івану Сергійовичу пенсію…