Вікторія повернулася з роботи як завше, близько сьомої вечора. Спочатку прийняла душ, а відтак заходилася готувати собі вечерю.
Коли вже накривала стіл, — у двері подзвонили. Молода жінка здивовано хмикнула, мовляв: будьте ласкаві, ми до вас на вечерю приперлися!
Але Вікторія цього вечора нікого не чекала. Подивилась у вічко і сама собі не повірила. За дверима стояв Юрій Ретузов.
Клацнув замок. Впустила неочікуваного гостя. Однак радості в її голосі не відчувалося:
— Де це ти взявся?
— Відкинувся недавно, — була відповідь.
Вікторія підвищила тон:
— Між нами вже нічого не може бути. Все в минулому.
— А мені від тебе нічого й не треба.
— Чого тоді притарабанився?
— Перекантуватися деньків із п’яток би.
— Вже встиг щось натворити?
— Та ні. Дрібниці. Ну?
— Чого нукаєш?!
— То приймеш?
— У мене не готель!
— Я заплачу. Бабло є, — Ретузов видобув із потайної кишені шкіряної курточки товстеньку пачечку новеньких купюр.
Гроші Вікторію збили з пантелику, здалася.
— Ну, проходь.
Колишній бойфренд, знімаючи верхній одяг, поцікавився:
— Ти сама?
— Як бачиш.
— І що, ніякого дона Педро не завела?!
Вікторія враз спалахнула:
— Ти прийшов ставити запитання?
— Ох-ох-ох! — скривився Юрій. — Добре, не кипішуй. Зганяй у магазин. Водяри візьми. Набухатися хочеться.
— Я тобі не прислуга! — стала дибки Вікторія. — Треба — біжи сам!
— А ти вже не та Віка, що…
— Все тече, все міняється…

Стояв теплий осінній день.
Макар довантажував облицювальну плитку та руберойд у критий брезентом МАЗ. Він уже давно запримітив на території бази вертлявого, допитливого молодика, котрий підходив до працівників складу і, жваво жестикулюючи руками, щось їм весело чи то розповідав, чи то чимось цікавився.
Зрештою спритник підійшов і до Макара.
— Привіт, земляче! Я — Юрик! — широко усміхаючись, незнайомець по-панібратськи протягнув руку.
— Ну, привіт! — подав правицю і Макар. — Що за проблеми?
— Допомогти?
— Вже закінчив.
— Ясненько, що не пощастило.
Макар не зрозумів:
— Ти про що?
— Думав, підсоблю, а ти мене за це до міста підкинеш.
— Та я і так підкину. Тільки ось із паперами розберуся, й поїдемо. А ті що, не беруть?
— Та той тільки приїхав, той ще довго вантажитися буде.
— А ти як тут опинився?
— У знайомого на дачі був. Тут недалеко. Він залишився, а автобусний сервіс, сам знаєш, як у нас працює!
— Гаразд, почекай. Зараз штампи поставлю на папери і — вперед!
— Ага.

Незабаром Макар, маючи спокійну натуру, вже пошкодував, що взяв із собою цього попутника. Рот у того не стулявся. Меле язиком і меле! Мов жорнами! При цьому: «Хи-хи, ги-ги! Хи-хи, ги-ги!».
Потім поцікавивсь:
— А що возиш-то?
Макар неохоче відказав:
— Будматеріали.
— Торгуєш? Бізнес?
— Та ні. Відрядження. Товар на фірму везу. Та не все взяв.
— Чого?
— Не було в асортименті.
— Ясненько. Анекдот хочеш? Про водія?
— Ні, не хочу.
— Хе, чому?
— Прикмета погана.
— Хм. Тоді зупинися.
— Навіщо?
— За кущики б.
Макар пригальмував.
— Давай.
Юрій скоро повернувся. Стурбовано повідомив:
— Здається, в машині заднє колесо спустило.
Макар, не глушачи двигуна, вийшов із салону авто. Та тільки він зробив кілька кроків од кабіни, як його МАЗ зрушив із місця. Макар не розгубився. Хвацько застрибнув на підніжку вантажівки і схопився за дзеркало. Побачивши через скло дверцят насмішкувате обличчя попутника, все зрозумів: його використали. І це — угон.
— Юрок, зупинися!
Але той тільки хихикав, показуючи свої рідкі прокурені зуби.
— Чуєш, не дурій! Що ти замислив?
Юрій опустив скло.
— Ліпше стрибай! — порадив, осміхаючись.
Макар заперечливо крутнув головою. Правою рукою схопився за дверцята, за те місце, де сховалося скло.
Чи не вперше за всю дорогу з обличчя угонщика зникла посмішка. Вже наказав із погрозою:
— Стрибай, бо гірше буде!
— Ні! Зупини машину! Навіщо ти це робиш?
— Дізнаєшся потім.
— Натисни гальма.
— А я сказав, стрибай!
— Ні.
— Ну, то дивися. Я попереджав…
Саме в цю мить вітер зірвав із голови Макара блайзер. Молодий чоловік мимоволі подивився йому вслід, і тут враз відчув різкий біль на тильній частині долоні. Потім ще і ще. Це Юрій штрикав ножем його руку.
А за якусь хвилю попутник, відволікшись од дороги, втратив керування й заїхав у кювет. Потім, струснувши головою (вдарився об лобове скло), відкрив бардачок, витяг звідти перетягнуту гумовою ниткою пачку банкнот (те, що не витратив Макар на базі), вистрибнув з вантажівки і кинувся в найближчі лісові хащі.
Спочатку Макар кликав на ­допомогу, потім почав зупиняти машини, що проїжджали трасою.
Одна з них таки зупинилася. Власник «Жигулі», людина в літах, ­побачивши заюшені кров’ю руки молодика, ­насторожено поцікавився:
— Що з вами сталося?
— Напад… з угоном…
Господар легковика заметушився. У своїй аптечці знайшов йод, бинти. Невміло зробив перев’язку потерпілому. Винувато мовив:
— Скільки не вчуся мотати, а воно не виходить.
— Нічого, піде, — заусміхався Макар.
— Як почуваєтеся?
Водій МАЗа віджартувався:
— Якби не пекло, то було би супер! — І він потягся за мобільним телефоном.
А незабаром на місце пригоди приїхали «швидка» і працівники міліції.
У салоні вантажівки оперативники виявили безліч «пальчиків» злочинця. Пізніше з’ясувалося, що знайдені відбитки пальців значаться в їхній картотеці.

Юрій Ретузов не просто так того дня тинявся базою. Вийшовши на волю, колишній зек не мав наміру поривати з минулим. Поки промишляв дрібними крадіжками. Разом із тим у думці будував грандіозні плани. Мав намір грабувати заможних громадян. Для цього він підшукував надійних спільників.
Той момент, коли водій МАЗа клав до бардачка пачку асигнацій, не прослизнув повз очі Ретузова. Тоді ж і вирішив заволодіти грошима. І свого добився. Та при цьому трохи передав куті меду. Тепер його неодмінно шукатимуть. Адже «пальчики» по всьому салоні «натикав». Дійшло, та пізно. Вихід один: залягти на дно. Тому й згадав про Вікторію, колишню коханку. Ясна річ, збрехав, що перекантується в неї лише «п’яток деньків». Думав, що жінка розчулиться, зрозуміє його і залишить у себе на невизначений термін.
Проте, Ретузов гроші не рахував, кидався ними направо-наліво. Тому вони швидко розчинилися в просторі. А кому потрібен бойфренд без грошей? Довелося казати неправду, щоб відшити кримінального зальотника.
— Юрію.
— Ну?
— Ти мусиш піти з квартири.
— Яка причина?
— Мій приїжджає із заробітків.
— Чому про нього мовчала?
— Захотілося побувати в минулому.
— І як воно?
— Як і в теперішньому…
Ретузов мусив піти. Вирішив відвідати знайомого, колишнього співкамерника, котрий за кілька місяців раніше вийшов на волю за Юрія. Та доїхати до нього не поталанило. На автовокзалі був ­затриманий правоохоронцями.
А що стосовно Макара, то після
випадку з «веселим» попутником він до свого салону більше нікого не бере. Так безпечніше.