Слідчий капітан Смолич якийсь час, пильно дивлячись на худого, невисокого, напівзігнутого, нерішучого Юрія Гайдамаку, дивувався: і як воно могло таких чуднуватих речей натворити?
Винуватець події сидів навпроти стража порядку. Голова опущена. Руки нервово м’яшкурили плетену чорну шапку.
Зрештою слідчий порушив мовчанку.
— Громадянине Гайдамако. Давайте почнімо з того часу, коли ви отримали новий трактор.
— Нічогенький трактор, — несміло озвався Юрій, натягаючи шапку на праве коліно. — Міцний. Танк!
— Це я вже знаю! — неоднозначно натякнув господар кабінету. — Розповідайте далі.
— Після того, як наше господарство дало мені той танк… кгм… трактор, я його загнав у гараж. Потім ми з Ваньком це діло трохи замочили. Затим розійшлися. Іван пішов додому, а я — до клубу. Там ще добавив. З хлопцями.
— Спиртного?
Гайдамака посміливішав:
— Ну, не водички ж із бульбашками!
Міліціянт, переходячи на «ти», сердито зауважив:
— Припини іронію! Бачиш, ожив!
— Вибачте.
— Що було, коли ти вийшов із клубу?
— Ну, вийшов я, значить, надвір. Коли дивлюся: біля магазину мій трактор стоїть. «Угнали!» — майнула думка. Сів у свій транспорт і погнав у гараж. Приїхав, ворота відкрив, аж глип: ще один трактор стоїть! Ну, міркую, хлопці вирішили приколотися! Я і покотив додому.
— На тракторі?
— Ех-ге-е.
— Що було потім?
— А вранці мені по голові наклепали. Хлопці із сусіднього села. Трактор був їхній. Хоч мені боліла голова після вчорашнього, а я на роботу таки пішов. А вночі зуб розболівся. Вранці прийшли друзі і трохи полікували. Ну, зуб…
— Я розумію! Говори!
— Затим пішов у гараж. Бригадир сказав, що забере мій танк, тобто, трактор, якщо я ще раз прийду під градусом.
Капітан Смолич вкотре зробив заувагу:
— І правильно сказав! — і додав. — А тепер, громадянине Гайдамако, ближче до суті справи.
Юрій стягнув із коліна шапку і знову почав її жмакати. Відтак продовжив:
— Після роботи ми з хлопцями трохи посиділи. Потім я вирішив трактор загнати до свого двору.
— Загнав?
— Загна-ав...
— Чого замовк? Я тебе слухаю!
— Коли заїжджав, то почув, що під колесами щось затріщало, заскреготало.
— Що робив далі?
— Назад виїхав.
— І що?
— Дивлюсь, а на землі якась бляха лежить. Зелена. А з хати, в самих трусах, Колобало вилітає. Ну, ухажор мамчин. І кричить на все горло: «Що ж ти, гад, зробив із моїм «Запорожцем»??! Після того більше до нас не ходить.
Офіцер узяв зі столу якийсь папірець. Подивився на нього, а відтак, ніби із жалем до винуватця, сказав:
— Громадянин Колобало заяву на тебе написав. Мусимо до суду її передавати. Але, якщо з ним домовишся, то можна все змінити.
— З ким домовитися? — не второпав Гайдамака.
— З Колобалом!
— А про що домовитися?
— Чи прикидаєшся, чи справді такий?
— Прикидаюся… Такий…. Ааааа! — нарешті дійшло Юрію. — Треба з мамкою поговорити! Вона його вговорить!

Мамка Колобала «вговорила». Заяву з міліції забрали.
А ось Юрій не поспішав виправляти свої помилки, такі номера творив потому, що односельці за животи трималися. Часом і за голови.
То, було, молодий тракторист на своєму «танкові» на фермі в купу гною вскочив, то до когось у хлів заїхав, мало корови не зачавивши, то якось заснув посеред річки на перекаті, то знову «переплутав» трактори, і йому знову за це настукали по голові.
Коли ж їхав селом, люди несамовито кричали: «Діти! Ховайтеся! Гайдамака їде!».
Трактор таки забрали. Після того Юрій добровільно лікувався. Тепер не п’є. Працює конюхом. Але просить голову господарства, щоб той дозволив йому пересісти на трактор. Керівництво щось обіцяє, але з «передачею» важкої техніки зволікає. Причина на те була. Вагома. Нещодавно Гайдамака, цілком тверезісінький, кіньми до клубу заїхав. А якби в той час Юрій керував трактором?
Отож бо! Тому й думає начальство, як його краще вчинити?
А що вчиниш, коли у цього хлопця така харизма.