Вже традиційно саме на Різдво — свято, коли народився Син Божий, який приніс світові добро та любов, всі ми, а особливо — малеча, чекаємо на казку — на те, що має статися якесь диво, що оживуть раптом улюблені казкові герої і принесуть омріяні подарунки, що не буде ні сліз, ні печалі, ні зла, а тільки щирі і добрі посмішки сяятимуть навколо, і всі серця відкриються назустріч любові. Власне, в кожній родині тато і мама, згадуючи власні дитячі очікування, по мірі можливостей намагаються подарувати своїй малечі атмосферу чудової різдвяної казки і самим разом із дітьми пережити ці неповторні моменти сподівання на чудо.
Щоправда, не всі дітки мають щастя зростати в гарній і дружній родині. І саме напередодні Різдва ми згадали про таких і навідалися в службу, що опікується дітьми-сиротами — це служба у справах дітей Новоград-Волинської міської ради, яку очолює Людмила Аполлінаріївна Місюра.
Ця привітна усміхнена чарівна жінка ще з перших хвилин спілкування викликає довіру та переконання у тому, що саме такі люди і повинні гоїти поранені дитячі душі. Адже вони — як перша допомога для тих, хто потрапив у біду, чиє дитинство раптом скривдила гіркота непоправної втрати, або нестерпні умови проживання в родині, де алкоголь чи наркотики в одну мить перекреслили сімейне щастя.
Саме служба у справах дітей насамперед опікується долею такої малечі. Людмила Аполлінаріївна, у відповідь на моє запитання, посміхається трішки сумно:
— Як нам працюється? Важко і насамперед — морально. Здавалося б, за ці роки вже всього набачилися, адже працюю в цій службі вже 24 роки, а звикнути, зачерствіти душею неможливо. Часто, як довідуєшся і бачиш, в яких умовах ростуть діти, на очі навертаються сльози. І хоч забирати дитину з родини завжди тяжко, але в таких ситуаціях іншого варіанту ­просто немає.
Якщо говорити мовою цифр, то службою впродовж 2011 року на первинний облік взято 13 дітей (3 — дітей-сиріт та 10 — позбавлених батьківського піклування). Цей показник, якщо порівнювати, скажімо з 2006 роком, зменшився більш як вдвічі. Але все одно важко подумати навіть про те, що ці 13 дітей при живих батьках залишаються сиротами.
Нині у нас на обліку перебуває 143 дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, 84 — вихо­вуються в родинах опікунів, 2 — тимчасово влаштовані в сім’ї з подальшим влаштуванням під опіку родичів, 11 — виховуються в прийомних сім’ях.
19 дітей знаходяться в спеціалізованих закладах Міністерства соціальної політики, оскільки мають тяжкі ураження нервової системи.
— Людмило Аполлінаріївно, нині багато говориться про прийомні сім’ї — як, судячи з практики вашої роботи, родини вирішують взяти на виховання дитину?
— Це — непросте і дуже відповідальне рішення. Власне історій таких багато, мені ж хотілося б для прикладу розповісти вам одну з таких.
Отже, в родині Олени і Віталія підростав власний синочок, хотіли ще донечку. Звернулися до нас із проханням підібрати дитину. На той час були дівчата-двійнятка, яких забрали з родини, де батьків позбавили батьківських прав. Просто кажучи, — пиячили, і діти були недоглянуті. Проте, довідавшись, що дітей двоє, молода пара завагалася — не витягнемо, мовляв. І пішли. Через якийсь час навідалися знову — є тільки ті ж самі двійнята, розводжу руками. Вирішили подивитися, а коли побачили дівчаток, то неначе серцем прикипіли — забираємо. Знаєте, це чудові мама і тато — діти у них просто купаються в любові, доглянуті, щасливі. Дівчатка завжди охайні і одягнені як лялечки, з ними займаються батьки. І, що дивно, одна дуже схожа на свого прийомного тата, а інша — на маму! Але це ще не закінчення історії. За якийсь час їх біологічна мама народжує ще одну дитину — хлопчика. Немовля забирають до будинку дитини, бо жінка не в змозі його виховувати, вона продовжує пиячити. Олена з Віталієм, на прохання дівчаток, разом із дітьми пішли побачити братика, якийсь час провідували його, а потім забрали в свою родину! Є там ще бабуся з дідусем, які також радо зустріли прийомних діток і не розділяють їх на «своїх» і «чужих». Старший хлопчик дуже добре ставиться до прийомних братика та сестричок, захищає їх та опікає. Коли навідуєшся в цю родину, то справді серце радіє за діток — така тут добра атмосфера, люблячі і відповідальні батьки.
— Людмило Аполлінаріївно, часто доводиться чути про те, що діти алкоголіків відстають у розвитку. Це не відлякує тих же усиновлювачів, скажімо?
— З власної практики можу стверджувати, що насправді відстає у розвитку дуже невеликий відсоток таких дітей. Серед дітей, які мають батьків-алкоголіків, є відмінники, які закінчують школу із золотою медаллю. Але я все більше переконуюсь, що чим швидше цих дітей забирають із родин, де батьки пиячать і нітрохи не дбають про свої чада, тим краще потім діти розвиваються, знаходять своє місце в суспільстві, досягають більшого.
Був такий випадок, що дівчинка з такої родини, навчаючись у школі-інтернаті і очікуючи рішення суду щодо позбавлення її тата і мами батьківських прав, сама відмовилася від своїх батьків, перестала до них ходити, просила директора навчального закладу, щоб її не відправляли на канікули додому, вона подружилася з дівчинкою з благополучної, але малозабезпеченої, родини, і мама подружки на вихідні та канікули запрошувала її в свою родину. Ми, в свою чергу, старалися відправляти її на цей час на оздоровлення. Ця дівчинка закінчила на відмінно школу-інтернат, згодом — училище і вступила до інституту, має шанс отримати гарну професію і відповідний рівень життя. Бо ці діти-сироти, які навчаються на бюджеті, вони потім гарантовано отримують роботу. Їх повинні, згідно із законодавством, забезпечити соціальним житлом. На жаль, у нашому місті поки що такого соціального житла немає, тому просимо директорів навчальних закладів надати хоча б місця у гуртожитку. Ми це питання піднімаємо на рівні міської влади і сподіваємося, що буде такий соціальний гуртожиток і в нашому місті.
Ми ще довго того дня спілкувалися з Людмилою Аполлінаріївною, яка розповідала мені трагічні дитячі історії, більшість із яких мають все ж таки щасливий кінець. Адже і у житті, по великому рахунку, має бути так, як у казці — коли добро перемагає зло. Що ж, ми віримо у це з самого дитинства і так важливо зберегти віру у добро, дати знедоленій дитині шанс бути щасливою, знайти себе у цьому житті. І коли різдвяні вогники засяять у віконцях наших осель, давайте згадаємо про те, що комусь, можливо, саме цієї миті потрібне добро нашого серця, наша підтримка і допомога.
Власне і ми поки що не ставимо крапку — продовження цього матеріалу читайте у наступних номерах нашої газети.