МАРІЯ БРОНІСЛАВІВНА КЛЕПКО — ПРИКЛАД СИЛИ ДУХУ
Сьогодні бабусі Мані — 94. Торік вона самотужки (!) обробила 64 сотки землі, має сьогодні у господі усю необхідну власну городину (картопля, капуста, буряк тощо), а у її невеликій сільській хатинці — завжди чистота і порядок. Та й сама Марія Броніславівна КЛЕПКО (Дермановська), як на свої літа, — симпатична і жвавенька бабуся, цікавий співрозмовник. Усе б нічого, якби не приголомшуючий факт — уже понад сімдесят років ця людина живе з однією рукою… І при цьому дивує оточуючих вправністю і заповзятістю до життя.
— Маріє Броніславівно, а як сталося, що ви позбулися руки?
— У колгоспі був верстат, на якому обробляли льон. На ньому мені праву руку й відірвало, разом з льоном… Після того довелося все починати спочатку: пристосовуватися, по-новому вчитися жити. Сама хату добудовувала, доньок виховувала сама, бо чоловік з війни не повернувся. Усе життя тримала худобу. Інші господині з мене завжди брали приклад.
— Люди й досі вами захоплюються — сповістили нам у редакцію, що живе у Баранівському районі, в селі Йосипівка, така, можна сказати, героїчна бабця… Ось і донька ваша стверджує, що разом із сестрою вони ніколи не відчували того, що їх мати — без руки. Скажіть, як вам це вдавалося? Адже є багато людей, котрі мають не такі серйозні проблеми, але скаржаться на долю…
— Чужу дитину на руки я боялася взяти, а зі своїми справлялася завжди. Нахилюся над ліжечком, а дитинка сама за пазуху вчепиться — так піднімала на руки. Навчилася сповивати до ладу, їсти готувала не гірше за інших, а, може, й краще. Бувало, сусідка прийде й просить навчити голубці крутити, як у мене, бо у неї вони розмотуються чомусь… А ще жінки мені сорочки давали прати. Бо у мене вони завжди були білосніжні. І за садком, за квітами я завжди любила доглядати — ось приїжджайте до мене влітку, самі й побачите. У мене сім сортів пізніх яблук насаджено та два ранніх…
— Вам довелося пережити голод, війну, репресії. Через них ви втратили дорогих людей, отримали важкі душевні рани. Певно, ті, моральні рани, набагато сильніші за фізичні, чи не так?
— Так, дитинко, у моєму житті чого лише не було… Репресії — то, мабуть, найстрашніше. Вони жахливо понівечили мою долю та долю моїх рідних. У нашій сім’ї було семеро дітей, батьки — освічені, діти навчалися грамоті. Господарями були: тримали худобу, обробляли землю, мали свій хліб, льон сіяли, щоб сорочки пошити, олію самі набивали. Усе своє мали, трудилися, з цього жили. Наше село з діда-прадіда було польським, на той час лише десь три українських та дві єврейських хати було тут, решта — поляки.
Потім почалися репресії… У 30-му році нашу родину визнали «куркулями». Батьків вислали до Сибіру, а за нас із братом та сестрою заступилися й розібрали по сусідських сім’ях. Одного з братів пізніше розстріляли, а мама із сестрою звідти втекли. Мати — назад до дітей, а сестра — до коханого чоловіка, він тоді працював у міліції. Після того, як вони побралися, його вигнали з роботи, бо взяв «куркульську» доньку… Згодом радянська влада виселила їх обох на Донбас — крутили людьми, як хотіли. Так і мій чоловік потрапив у нашу Йосипівку, з Київщини. Українцями заселяли пусті хати, звідки вислали людей до Сибіру. У цій хаті, де я живу, колись мешкали інші люди — їх відправили у Казахстан.
Пригадую, українські імена переселенців — Юхим, Степанида, Харитина — були для нас у диковинку. У Йосипівці частіше зустрічалися такі, як Болеслав, Мечислав, Марія, Юзеф, Влади­слав, Амелія тощо… А тут — такий гарний хлопець й зветься… Юхим. Нічого, потім звикла, ми одружилися, народили двох доньок, а згодом він пішов на війну та й не повернувся. Матір мою згодом вдруге забрали, вночі. Ми з чоловіком тоді повернулися із гостей, і навіть не побачили, як це сталося. Її засудили до трьох років таборів за «шпигунсько-повстанську діяльність». Мовляв, вона хотіла організувати повстання проти радянської влади…
— Те тавро — «куркулі», певно, постійно давало про себе знати?
— Так, я хоч і дитиною була тоді, згодом на жодну роботу не могла прилаштуватися. Насилу взяли у колгосп, у будівельну бригаду. Я виконувала найтяжчу роботу, конюшні будувала, корівники. А премії мені ніколи не давали. Казали: добре працювала, але ж… «куркульська» донька. Така образа була, але що вдієш?!
— Ви пройшли крізь стільки випробувань… А звідки, Маріє Броніславівно, черпали наснагу до життя?
— Завжди була енергійною, активною, запальною, покладалася лише на себе. Це і тримало на світі. Брала участь у художній самодіяльності, не комплексувала ніколи, попри те, що руки у мене не було. Натомість мала гарну косу до пояса, чорні брови і все на світі — і ноги, і красу. Гарна була, як холера! (сміється — авт.) У нас в селі були такі жіночки, що як «сіла» в польську хату — так хата і впала, а у мене тільки щось не так (дах протікати почне чи побілити треба), — тут же все й зроблено. Свого часу соціальні працівники трохи опікувалися, допомагали, а тепер, щоб сніг, наприклад, розкидати чи у магазин сходити, доводиться наймати людину.
А так — я все сама можу. Ось донька зараз приїхала з Хмельницького, не дає мені нічого робити. Каже, ти за життя наробилася достатньо. Разом пирога із нею спекли до вашого приїзду.
— Дякую вам, бабусю Маню, за смачного пирога. Здоров’ячка вам та вашим рідним!