Щасливі ті, хто не уявляє себе без своєї професії. З рештою, професії теж пощастило — адже люди, закохані в обрану справу, не можуть робити її погано. Це — наче влучний постріл Фортуни. А далі усе залежить від того, чи вдасться реалізувати себе та власні здібності настільки, аби не залишилося жодної невраженої цілі…
У творчих професіях, щоправда, усе набагато складніше. Напевно тому, режисер загальноміських заходів Ірина ­ПАНАСЮК ніколи не буває задоволена своєю роботою
на 100%. Це складова характеру: завжди намагатися виконати роботу ще краще. Для когось це є проявом сили волі та характеру, а для Ірини Панасюк — не лише професійна, а й життєва необхідність. Адже вона ні на мить не розділяє ці два поняття — професія та життя. Тому навіть за лаштунками — завжди подумки на сцені.
Коли я прийшла на інтерв’ю у Палац культури, у кабінеті голосно лунала фонограма — тривала творча робота над сценарієм чергового заходу. Окрім привітної усмішки пані Іринки (як називає ведучу та режисера міський голова Володимир Загривий), мою увагу чомусь привернув рожевий плакат на стіні: «Любов терпить, милосердствує, не заздрить, не поводиться нечемно, не думає лихого, не радіє з неправди. Любов усе терпить і ніколи не перестає!» Вже під час інтерв’ю я зрозуміла, чому саме цим словам відведено особливе місце не лише на стіні, а й у житті моєї співбесідниці.
— Ірино Іванівно, сцена — це завжди свято, тому більшість людей думають, що ваша робота позбавлена буденності. А чи справді такою святковою є робота режисера?
— Це, напевно, найбільш помилкове враження про професію працівника культури. З іншого боку, якщо так думають, отже, ми добре виконуємо свою роботу — даруємо свято, і це головне. Далеко не завжди і необов’язково глядачеві знати, скільки коштує ця робота недоспаних ночей, емоційних сил та переживань.
— Знаю, що вас дуже дратує це запитання, але невже, маючи такий сценічний досвід, досі хвилюєтеся перед виходом на сцену?
— Справді, це питання найчастіше задають чи не перед кожним заходом, який я веду. Хвилююся завжди, бо постійно відчуваю величезну відповідальність. Кожен раз коліна тремтять, наче вперше — тому одягаю пишні сукні, щоб не було помітно. Часом звучить гімн, а мені доводиться переступати з ноги на ногу, щоб зняти тремтіння у ногах…
— А перед яким залом важче виступати: коли мало глядачів (погодьтеся, це теж малоприємний факт для тих, хто на сцені), чи коли аншлаг?
— Чим більше людей — тим складніше. Колосальна енергетика йде з залу, з нею треба уміти працювати. Хоча я ніколи не одягаю різні булавки чи шпильки, остерігаючись ­недоброго ока. Мій єдиний захист — молитва перед виходом із дому та на сцену. Ніколи й нічого не прошу у Бога, а просто дякую за те, що маю. А ще не вірю в погане, тому воно до мене не пристає.
— Ви працюєте у культурі понад три десятки років. Серед інших відзнак, маєте почесну відзнаку як кращий працівник культури області, медаль «За досягнення у розвитку культури і мистецтв» (таку відзнаку у Новограді отримали лише чотири людини), орден «Звягель», також ви є гордістю міста у номінації «Кращий режисер і ведучий програм». А як усе починалося?
— Я приїхала у Новоград із Запорізької області, закінчивши Мелітопольське училище культури. Приїхала з чоловіком та однією валізою — на голе місце, не маючи тут жодної підтримки чи протекції. Маю освіту хореографа, але коли прийшла в Палац культури влаштовуватися на роботу і побувала на репетиції «Веселки», на яку мене запросила Надія Дмитрівна Гончарук, — чесно собі сказала, що не зможу працювати на такому високому рівні. Тому стала методистом-організатором, значну підтримку у роботі отримала від Людмили Гамми, у ті роки — завідувачки методичним відділом та Миколи Мартинюка, котрий керував відділом культури.
Потрапивши у Новоград, я була у захваті від кількості художніх колективів Палацу культури, від їх творчої майстерності. Наче губка, поглинала усе, стоячи за лаштунками, не могла подумати, що сцена стане моїм робочим місцем.
— На сцені ви завжди усміхнена, привітна, із блис­ком в очах. А яка ви у роботі за її межами?
— Я зовсім інша у роботі… Скажу відверто, без пафосу, режисерська робота — нервова. Це у житті я — порадниця, друг, а коли готую захід, то іскри летять на всіх у прямому й переносному сенсі. Для мене кожен захід, — наче кінець світу, тому я неспокійна, часом істерична (цього не пишіть), але виправдовую це тим, що працюю на результат.
— А як творчий колектив реагує на вимогливого режисера?
— Я швидко відходжу. А ще люблю людей, більшість це знає і відчуває. Розумієте, ніколи не можна сказати напевне, як пройде концерт. Результат залежить не лише від мене, а й від багатьох інших людей: виконавців, колективів, працівників сцени, котрі забезпечують світло, звук. Це — десятки, іноді сотні людей. Натомість слід розрахувати усе до хвилини, настільки прискіпливо, щоб куліси відкривалися на потрібний музичний такт… Якщо цього не станеться, — може зірватися задум чи «змажеться» виступ, враження глядачів.
Часто виходжу на сцену і як режисер заходу, і як його ведуча. У такому випадку не можу спостерігати за дійством із залу, побачити недоліки, виправити робочі моменти. А взагалі із задоволенням буваю на програмах. Щоправда, коли я у журі, то мені бракує часу, щоб усе передивитися: занотовую враження від виступу учасників, позитив та недоліки в організації.
— Пані Ірино, ви у «Лесиних джерелах» з першого року їх проведення. Такий мистецький досвід у роботі працівника культури надзвичайно важливий, чи не так?
— Це надзвичайно корисний досвід для всього міста. У першу чергу, завдяки Борисові Шарварку, колишньому директору концертних програм столичного Палацу «Україна». Якби не він (нашій співпраці посприяв Микола Іванюк, який тоді був головою оргкомітету «Лесиних джерел»), — Новоград би ніколи не побачив такої кількості зірок … Немає в Україні іншого подібного провінційного містечка, якому пощастило би так само!
Я займалася режисурою усіх без винятку фрагментів свята, а останні роки організовую святковий вечірній концерт. Досі у мене залишилися усі координати артистів, яких ми, по можливості, запрошуємо на свято.
— Вам належить ідея створення найпопулярніших у місті розважальних програм. Таких, як «Міні-міс», «Супердівчина» (тепер «Міс Звягель»). Ці програми ви віддали у «вільне плавання» іншим. Чи задоволені тим, яке друге життя отримали вони?
— Коли на початку 90-х з’явилася ідея «Міні-міс», таких конкурсів в Україні ще не проводили. Програма мала великий успіх, існував серйозний відбір, адже охочих взяти участь було не п’ять-шість, як сьогодні, а 18-20. Приємно, що до сьогодні конкурси, придумані мною, популярні. Шкода лише, що кількість бажаючих взяти участь у них зменшилася.
Тепер легше проводити ці заходи, бо підготовкою учасників займаються репетитори. А на початку мені доводилося самостійно працювати із кожним конкурсантом: ставити танці, підбирати пісенний репертуар тощо. Звісно, ті програми були більш примітивні в організації, а сьогодні їх рівень істотно зріс. Тому я ніколи не шкодувала, що віддала їх у «інші руки». Сьогодні ними вдало керує методист Тетяна Музика.
— Окрім гарних відгуків, можна почути, що конкурси стали змаганням не дітей, а їх батьків. Мовляв, хто більше грошей вкладе, той і виграє. Погоджуєтеся із цим твердженням?
— Я усі роки очолюю журі, такі думки доводиться вислуховувати часто. Але завжди наголошую, що журі оцінює артистизм дітей, їх творчі таланти. Багато років я виправдовувалася — на жаль, деяким батькам важко змиритися з тим, що гроші у наших місцевих конкурсах не мають визначального впливу. Звісно, коли учасник має гарні костюми, а його сценічний ­образ підкріплений видовищними спецефектами, — це корисний елемент для шоу-програм, але це не головне.
Буває, що ображені батьки влаштовують бурхливі сцени, проклинають журі, дзвонять додому, розпускають чутки, ніби місця заздалегідь куплені. До речі, цього ніколи не було! Тому батькам краще навчити своїх дітей гідно програвати і з розумінням ставитися до цього. Зрештою, це ж не кінець життя! Потрібно вдосконалюватися, прагнути нових перемог, і вони обов’язково прийдуть.
— Вас не пригнічує, що яким би вдалим не був режисерський задум, — без сучасного технічного оснащення сцени, звуку, світла, спецефектів, він не «вистрелить» на усі 100%?
— Справді, не усе вдається зробити відповідно до задуму. І технічне оснащення Палацу культури, погоджуюся, далеке від досконалості… Дуже раді, що за підтримки спікера Верховної Ради Володимира Литвина і міської влади поступово відбувається оновлення будівлі Палацу культури, відремонтовано дах, заплановано внутрішній ремонт. Усе інше намагаємося компенсувати силами колективу, який з усіх сил працює на благо міста — на чолі з ініціативним, творчим директором Іриною Антипчук. Підтвердження — наша спільна робота під час творчого звіту торік у Житомирі, де Новоград-Волинський виборов почесне перше місце, викликавши справжній фурор своїми талантами та режисурою заходу. Переконана, ми можемо ще краще виступати!
— Що ж все-таки тримає вас у цій непростій роботі? Адже вона забирає практично увесь час, у тому числі — вихідні та святкові дні, часто виснажує емоційно…
— Не уявляю свого життя без роботи. Вдячна долі за те, що подарувала можливість жити і працювати із моїм колективом, у цьому чудовому місті. Шкодую, що не народилася тут, бо надзвичайно люблю Новоград. Кожну квітку тут люблю, кожну вулицю…
Страшно уявити, що мені на пенсії доведеться йти повз Палац культури, не на роботу, а кудись на базарчик… Адже мрію залишитися режисером ще надовго, мінімум до 80 років! (сміється — авт.) Я би сюди принесла диван і тут жила, настільки люблю свою справу й усіх, з ким створюємо свято для інших. Тому я ще щось придумаю!
— Успіхів вам у цьому!
— Дякую. І запрошую городян у неділю, 25 березня, о 14 годині, на фортецю — тут відбудеться Свято Весни. Ми готуємо театралізоване дійство «Радіє все, співає все — Весна іде» за участю народних дитячих колективів «Веселка» та «Ордана», ансамблів «Полісся», «Хміль» та «Чарівниця», інших колективів міста і району. У сценарії народних гулянь: ігри-веснянки, обрядові танці, молодецькі забави та спортивні змагання. Діятиме виставка-продаж виробів наших майстрів, працюватимуть дитячі атракціони та виносна торгівля. Тим, хто дорікає, що нині триває піст, зауважимо, що шанувати народні традиції — теж гарна традиція. Тож ласкаво просимо!