Для них Велика Вітчизняна війна — це не розділ у підручнику з історії, який можна підправити, доповнити, а то й переписати, залежно від ідеології керівництва країни чи інших суб’єктивних факторів. Для них за кожним рядком військових літописів — реальні люди — рідні, друзі, знайомі... Вони — це живі учасники жахливої війни 1941-1945 років, безмежний героїзм і самопожертва яких стали запорукою Великої Перемоги.
Життя триває, і все менше й менше залишається поряд із нами тих, хто зі зброєю в руках боронив рідну землю від лютого й безжального агресора. Тому їхні спогади, які відображають горнило війни без прикрас, — надзвичайно цінні. Саме на таких спогадах і повинні виховуватися патріотизм та любов до Батьківщини у представників повоєнних поколінь.
Навіть зараз, коли минуло 67 років від Дня Великої Перемоги, багато хто з ветеранів не може стримати і приховати хвилювання, яке накочується після запитань про травень 45-го. Та все ж, оговтавшись, починають говорити, пригадувати все до найменших дрібниць.
«ФАШИСТ ВЛУЧИВ У ДЕРЕВО, А Я — В НЬОГО...»
Коли почалася війна, Василь Федорович МАКСИМОВ проживав у Карелії, працював токарем на електромеханічному комбінаті. У січні 1944 року відправлений на 1-ий Український фронт, дійшов до Ельби, де війська Червоної Армії зустрілися з військами союзників, у травні 45-го перебував під Прагою.
Свій перший орден Слави Василь Федорович отримав за героїзм, проявлений під час операції на Віслі, другий — на Одері. «Згадується операція, коли нам доручили форсувати Одер, був сержантом. Наша 6-та батарея вступила в бій із німецькими танковими підрозділами, підбили два їхніх танки. Командир батареї наказав мені й ще п’ятьом бійцям ліквідувати загрозу з лівого флангу. Пам’ятаю, як раптом переді мною, зовсім поруч, на відстані десь 15-20 метрів, виник німець. Він у мене вистрелив, а я — в нього. Фашист, мабуть, погано бачив, бо влучив у дерево, а я — поцілив. Забрав його кинджал на пам’ять. Так цей трофей у мене й зберігся, згодом сину подарував. Бойове завдання ми виконали... Був важко поранений, але, підлікувавшись, прямо зі шпиталю втік у свою частину, на фронт. На фронті вступив у партію», — розповідає ветеран.
«НІХТО МЕНЕ НЕ ЧЕКАВ — СІМ’Ю РОЗСТРІЛЯЛИ, ХАТУ СПАЛИЛИ...»
Для Арона Вольфовича РЕБЕЛЯ Велика Вітчизняна війна розпочалася в той самий день, як і для всього радянського народу. В ніч із 21 на 22 червня 1941 року юнак святкував випускний вечір, а вже наступного дня, о 12 годині, прибув до військкомату.
«Як і годиться, зустрічали ранок із однокласниками, коли почули рев літаків, що летіли на Житомир», — не таким уявлявся у мріях перший схід сонця дорослого життя для Арона Вольфовича та його друзів.
«Пройшов медкомісію, потрапив служити в піхоту. У 1941-1942 роках служив у 23-ій стрілецькій дивізії Північно-Західного фронту, яка вела бої на території Московської, Калінінградської, Новгородської областей. 21 січня 1942 року був уперше поранений. 10 травня того ж року — друге поранення. Взагалі, 1942 рік — дуже «вдалий» для мене — переніс три поранення», — дещо іронізує Арон Вольфович.
12 травня 1942 року його ­призначили заступником політрука, а в серпні 1942 року дивізію перекинули на Сталінградський фронт. Третє поранення — найважче — сталося саме там. «Не можна було пройти Сталінград, щоб там не вбило чи не покалічило», — каже з цього приводу ветеран. Після цього воїна відправили на лікування в глибокий тил, в Алтайський край, що в Сибіру.
Відновивши здоров’я, Арон Вольфович повернувся на фронт, був учасником визволення Києва і Житомирсько-Бердичівської наступальної операції у складі 13-ї артилерійської дивізії прориву.
«Коли наші війська визволили Київ, узяв десять діб відпустки, і в лютому 1944 року приїхав у рідне село Соколів, що в Червоноармійському районі Житомирської області. Але там мене ніхто не чекав — сім’ю розстріляли, хату спалили...» — побачене на малій батьківщині на деякий час затьмарило радісні спогади від визволення серця України — Києва.
«10 липня 1944 року наш ешелон прибув на станцію Новоград-Волинський. Далі зайняли вогневі позиції під Луцьком, визволяли Волинь, Польщу, Німеччину. Війну закінчив під містом Оломоуц, що на території тодішньої Чехословаччини, на посаді комсорга гаубичного артилерійського полку», — бадьоро розповідає Арон Ребель, нині — член президії міської ветеранської організації.
ЖИТТЯ ВРЯТУВАВ ПОЦІЛУНОК ПІД КУЛЯМИ
Микола Лукич ФЕДІРКО був призваний до лав Червоної Армії 13 червня 1944 року, після визволення Чернігівської області, де понад два роки проживав на окупованій території. «Батько пішов воювати одразу в 41-му, а мати залишилася з трьома дітьми, найстаршим із яких був я. Мені тоді було чотирнадцять», — згадує Микола Лукич.
«У званні сержанта у вересні 1944-го прибув у склад 2-го Білоруського фронту, яким командував Рокоссовський, на посаду заступника командира взводу автоматників. Після переходу в наступ, 13 січня 1945 року командира взводу й мене перевели в розвідники. Відтоді став розвідником на все життя», — з гордістю мовить ветеран.
«Пригадується такий епізод. Командир наказав добути «язика». Ми, вивчивши й проаналізувавши ситуацію, пішли вночі. Захопили полоненого (це був уже третій «язик» за моєю безпосередньою участю) й почали відходити. Аж раптом німці відкрили шквальний вогонь, і я отримав поранення одразу трьома осколками. Бойові побратими притягли мене у траншею, де знаходилася молода медсестра. Пам’ятаю, що вона була взута у великі кирзові чоботи, але головне, що в її сумочці були всі необхідні засоби, щоб надати невідкладну допомогу. Дві рани вона обробила швидко, а третій осколок стирчав у потилиці, було дуже боляче... Тож, вона мені й каже: «Щоб ти не кричав, я тебе цілуватиму». Так і витягла той осколок, врятувавши мені життя. Цей епізод мені дуже запам’ятався, хоча після того поранення я й залишився інвалідом І групи. Медсестричку, пам’ятаю, Машею звали...» — відчувається, що ці спогади розворушили щось особливе, а обличчя Миколи Лукича осяяла загадкова посмішка.
Війну М.Л.Федірко закінчив на північно-західному напрямку від Берліна, а 9 травня 1945-го зустрів у місті Ляумберг.
«ПІСЛЯ ЛЕНІНГРАДА НІМЦІ БУЛИ НЕ ТІ»
«Безперервні артилерійські залпи, димова стіна над містом», — таким залишився Берлін кінця квітня-початку травня 45-го у пам’яті солдата-мінометника Миколи Микитовича ТАРАСОВА. Бойовий шлях Микола Микитович розпочав від стін Ленінграда у 1943 році. «З боями дійшли до Берліна, але в саме місто не потрапили. Отримали наказ недопустити відхід німецьких військ на захід», — сьогодні полковник у відставці не надто говіркий.
«Найбільш радісні події тих часів, про які я зараз згадую, це — звільнення Ленінграда і, звісно ж, День Перемоги», — каже Іван Михайлович ­ХМЕЛЕВСЬКИЙ: «Пригадуються жорстокі бої, за добу пішки долали до 60 кілометрів. Але німці після Ленінграда вже були не ті — драпали!».
«Хвалитися я не люблю», — стримано відповідає на запитання про його бойовий шлях Степан Ілліч ЛІБЕГА, котрий після війни 52 (!) роки присвятив праці на освітянській ниві. Воював у складі 2-го Українського фронту, у 1944 році був тяжко поранений — в Угорщині, коли брали Будапешт.
Редакція газети «Звягель» щиро вітає ветеранів із Днем Перемоги! Бажаємо міцного здоров’я, довголіття й радості від кожного прожитого дня!