Поспішав я. Телефоную у службу «таксі»:
— Алло! Здрастуйте! Машина треба.
Якесь молоде дівча процвірінькало:
— Машин вільних немає. Розумієте, свято. Дзвоніть до інших служб.
Дзвоню:
— Алло! Мені б машинку.
— Ш-шо?
— Таксі! — кажу.
З другого кінця дроту по складах перепитали:
— Й-яке «та-таксі»? Не-нема ні-ні-кого.
— А де вони?
— Гу-гу-гуляють. С-вято ж. Три… Три… Три дні.
— І таксисти гуляють?
— Та-та-та-та-та… ні.
— Куди я потрапив?
— С-с-сєльсавєт.
«Не «таксі» — подумав я. Набираю інший номер.
Жіночий голос (ніби зі співчуттям) повідомив:
— Усі машини на виїзді. Дзвоніть…
Ясно. Знову натискаю кнопки апарата. Щоправда, цього разу «аллокнути» не встиг. У слухавці вже говорили.
Діалог відбувався такий:
— Знаєш, Зой, вона мене обізвала жабою лупатою!
— А ти?
— Питаю у неї: чому лупата?
— А вона?
— Каже, лупата і є!
— А ти?
— Кажу, сама ти лупата!
— А вона?
— А чого я лупата?
— А ти?..
Я не витримую, підключаюся до розмови:
— Вибачте, це «таксі»?
В трубці стало тихо, як у вусі. Проте скоро один голос озвався:
— Кіса. Я тобі пізніше пере­дзвоню. Тут якийсь дебіл вклинився…
— От нахаба!
Роблю чергову спробу:
— Алло! Це «таксі» чи дурдом? Тобто…
— Ви визначтеся, куди вам точно треба.
— На «таксі».
— А це дурдом. Приїхати?
— Дякую! Хоча…
— Кажіть адресу.
— «Мой адрєс — нє дом і нє уліца».
— Патологія знайома. То яка ваша вулиця?
Кладу трубку. Бо можна дожартуватися…
Голова йде обертом. Мене ждуть, а «таксі» десь по святах гасає!
Та раптом задзеленчав стаціонарний. Хапаю трубку. Кричу:
— «Таксі»??!
А у відповідь:
— Гришка! Ти чого, стерво, не їдеш свиню колоть?! Люди прийшли! Чи ти вже сам ­нажрався, як свиня?
Чомусь спитав:
— Адреса?
А з трубки:
— Точно нажрався! От гад! Я так і знала! То тебе ждать чи ні?
Чомусь перепитав:
— Адреса?
— От малахольний! Кутузова, дев’ять!
Чомусь відказав:
— Їду…