Того сонячного літнього дня Голова Верховної Ради Володимир Литвин особисто вручав жителькам Полісся почесні відзнаки «Мати-героїня». Переважно на сцену піднімалися жіночки літнього віку, а коли до спікера вийшла отримувати відзнаку молода красива жінка, і ведучий оголосив, що в цій родині виховується дев’ятеро дітей, я не відразу в те повірила. Тож не втрималася, щоб потім не підійти до цієї усміхненої чорнявки і не поцікавитись — чи справді дев’ять? Людмила Кібіткіна, котра перебувала на святі разом із чоловіком Русланом і двома найменшенькими дітками, сонячно посміхнулася — саме так! І мені відразу захотілося дізнатися — як же нині живеться такій великій багатодітній родині з віддаленого поліського села?
З цим ми і вирушили у село Мокре, куди, як старі люди подейкують, навіть німці у війну не заглядали. Поліська глибинка — 15 кілометрів асфальтівкою і ще 20 — бездоріжжям. Нинішнє літо спекотне і сухе, але і за такої погоди сюди дістатися непросто, адже сільські дороги комфортом ні водія, ні пасажирів не балують. Що з того, що добряче підкидало на кожній ямці — але ж доїхали!
Ось і будиночок — біленький, охайний, подвір’я гарне та заквітчане, всюди чисто та затишно. А ще — відчуття якоїсь особливої аури над цим обійстям — доброї, світлої. Нам назустріч висипала малеча, за нею — Руслан з Людмилою запрошують зайти до будинку. Тут всюди також чистота та порядок, просторі кімнати, сучасний ремонт, гарні меблі, однак, разом із тим, нічого зайвого — все скромно і зі смаком. І я не стрималася, щоб відразу з порогу не запитати — як же вам вдається виживати ось такою великою родиною?
Людмила посміхнулася:
— Це окрема розмова і окрема тема, давайте ми вам спочатку про своїх діток розкажемо. Двоє старших уже у нас повнолітні, майже дорослі — Марічці 19 і Тарасу 18 років. Обоє — студенти харківських вузів, вчаться стаціонарно на державному відділенні. Потім — Іванна і Богдана, 8 і 9 класи, Андрійко пішов до 5 класу, Антон — до третього, Рома піде до першого класу, Ярославі — три рочки, а найменшому Іванкові — 7 місяців.
Людмила повідала про те, що сама вона народилася в селі Мокре і після закінчення Житомирського училища культури вони вдвох із чоловіком приїхали працювати в її рідне село: вона — вчителем музики, а він — керівником клубу. 7 років після весілля жили з батьками, а коли зрозуміли, що разом із чотирма на той час дітками в батьківській хаті стає тісно, почали будувати власне житло.
— Будівництво власного будинку — це була щаслива пора, продовжує Людмила. У нас був батюшка, якому я поскаржилася, що діток вже багато, і місця всім нам мало. На що він відповів: «Починайте будуватися. Освятіть місце під забудову, я буду за вас молитися — і так будемо будуватися». Тож тільки освятили місце, поставили фундамент, як розбирають стару школу у нас, і ми дуже дешево, як дрова, купуємо дерево на всю хату. За кілька років побудували хату і хліва — і це ж діти маленькі були! Тепер озираєшся, думаєш — як воно все так сталося? Але якось сталося — з божою поміччю.
Під час розмови ми переглядаємо родинні фотоальбоми, а серед фотографій перших років подружнього життя — виступи на сцені, різні театралізовані постановки за участю молодих Кібіткіних. Відразу стає зрозуміло, що їх життя було вщент наповнене творчістю. І, як підтвердження тому, — блискуча гітара поряд на стільчику.
— Чи нині маєте час для творчості?
— На жаль, давно вже ніде не виступали. Чесно кажучи, і хотілося б десь виступити, тільки нас чомусь тепер не запрошують ні на які вечори, хоч маємо великий власний творчий доробок, у якому — десятки власних пісень... Щоправда, нещодавно взяли участь у обласному конкурсі «Щаслива родина — щаслива Україна». Ми там зайняли друге місце!
Людмила охоче пригадує цікаві моменти життя родини:
— А знаєте, Бог з нами дуже багато сотворив чудес. Коли ми будувалися, — одне з них. Насамперед — стара школа, а цю будівлю саме зносили під нове будівництво, дала нам дерево дуже дешево. Отже, мали матеріал, потрібно було ще робітників найняти. Спочатку знайшли майстра в Новограді, який заправив із нас за свою роботу три тисячі гривень, а це для нас — величезні гроші. То чоловік поїхав по селах шукати дешевшого ­майстра, а я пішла до церкви, щоб помолитися святому Миколаю. Прийшла, а в церкві тоді саме було повно дітвори — причащалися. То я поставила свічечку, та й молюся. Чоловік поїхав, щоб отримати відповідь від того майстра, що він його був ще напитав. Це немолодий вже чоловік, у нього хворіла дружина, і, як він згодом зізнався, уже надумав собі відмовитися і нікуди не їхати. А тут мій чоловік до них у хату заходить. Ну, то його жінка поглянула на Руслана і каже: «Діду, поглянь на цього молодого чоловіка, видно, що бідовий і он хрестик у нього на шиї — допоможи вже їм побудуватися». І, несподівано для самого себе, дід погодився і в декілька разів дешевше запросив, а за три тижні і хату для нас звів. Не давав своїм помічникам ні перекурів, ні горілки пити, а підганяв, щоб хутчіш — так і побудували, дуже скоренько і на совість.
А ще було таке диво, як наш найстарший Тарас став студентом і йому потрібно було купити ноутбука, бо у вузі вимагали. Де нам було взяти ті чотири тисячі? І продати на той час було нічого. Прийшов вересень, син бідкається, що без комп’ютера ніяк, вимагають, бо вчать за новітніми технологіями. І коли чоловік поїхав по справах у Новоград, то я кажу: «Поїду з тобою та схожу там у білокамінну церкву (Свято-Троїцький собор), там, кажуть, дуже благодать велика». Було тоді свято — Різдво пресвятої Богородиці. То ми дітей причастили і ще встигли на молебень. Всі люди в церкві почали молитися, а я дуже стала плакати. Думаю: «Що просити, молебень читають — треба щось просити! Це ж Тарасові комп’ютер потрібен, але мені соромно просити у господа грошей. Думаю: дай, Боже, здоров’я нашій родині, чоловікові, діткам, батькам. Та й поїхали додому, вже вечір, лягаємо спати, я ще дитину годую. І тут — дзвінок від ­майстра, який музичні інструменти ремонтує. А ми колись завезли в ремонт баян, купили його за 300 гривень, а тут за ремонт майстер загадав тисячу. Не було у нас таких грошей, то ми того баяна рік вже не могли з ремонту забрати.Так майстру чесно і сказали: заплатити не можемо, заберіть собі інструмента. То він запропонував його продати і повернути нам кошти, відрахувавши собі за ремонт. Ми погодилися, але не сподівалися, що аж за тисячу той інструмент можна буде продати.
Тож лягли ми спочивати, як той майстер дзвонить. Стало нам ніяково — нема грошей розрахуватися, видно, таки не продав, а де ж нам таку суму взяти? А тут майстер повідомляє: продав вашого баяна за 5 тисяч, то тисячу собі лишу за ремонт, а чотири — приїжджайте, забирайте. Якраз рівно стільки, скільки нам на комп’ютер треба було. Ну, хіба ж не диво?
А вдома у нас немає комп’ютера. Звісно, він потрібен, але ми тішимо себе тим, що дітвора не зависає, як усі інші, на іграх коло нього. Кажу хлопцям: ідіть сонце дивіться, вітер вдихайте, до трави притуліться. Отакі у нас розваги.
Ви ось про творчість запитували — тут наші діти також стежкою батьків пішли. У нас Тарас пише гарні вірші, а ще він виграв конкурс і став «Містер ХПІ». Наш мокрівський хлопчина з багатодітної родини, з віддаленого поліського села, став кращим на цілий великий харківський вуз! Та ще й отримав приз глядацьких симпатій. Для нього це великий титул — і ми сином пишаємося.
У конкурсі «Якщо я стану Президентом» Тарас Кібіткін зайняв друге місце. Син підробляє журналістикою — пише статті на різні сайти. Сам собі цього року заробив на поїздку на море.
Та й наша Марічка намагається не відставати від брата. Вона дуже гарні зачіски робить, коси вишукано заплітає, а зараз це модно, має попит. Поки ще на цьому не заробляла, так подружок заплітає, але є плани і на заробіток.
Ось ви запитували — як ми живемо, і з чого. У різні роки по-різному було. Щойно одружилися, як я пішла працювати вчителем співів, а чоловік — завклубом. Ми багато тоді концертів організовували, хор у нас був гарний. 11 років так ми пропрацювали. Потім молоко збирали, всі гуртом: і діти раненько вставали, їхали по хатах, а тоді вже до школи поспішали. То дуже тяжка праця, довелося її залишити, бо й здоров’я вже не те, щоб важке носити.
Відкрили підприємницьку діяльність. Взяли в оренду в селі Забари стару хатину, зробили веселенький ремонт, посвятили. Там завжди селяни охоче збиралися не тільки, щоб щось купити, а й просто погомоніти, бо в селі, крім магазину, більш нічого не було. Майже два роки протрималися — та довелося закрити свій бізнес, бо податки високі, а торги — малі. Тепер тримаємо підсобне господарство, городу більше гектара обробляємо. Це все не на продаж, а для себе вирощуємо.
Наш тато час від часу на заробітки їздить, бо треба якось виживати.
У нас є кінь, своя копачка, косарка, але тракторів і комбайнів не маємо. Більше 30 соток картоплі садимо.Торік купили машинку-автомат, слава Богу. Трохи продавали коней. Продали коня — купили плитку чи побудували паркан. Так помаленьку і господарюємо.
Насамкінець нашої розмови Людмила з Русланом щедро пригощали нас домашніми варениками з сиром і зі сметаною, запашним борщем — і все те було надзвичайно смачне, бо ще й приправлялося добрим словом.
Сповнені гарних вражень ми поверталися додому і цими враженнями поділилися у розмові з працівниками Благодійного фонду Володимира Литвина «Майбутнє Полісся», які відразу відгукнулися і згодилися допомогти родині Кібіткіних.
Насамперед, у Музеї родини Косачів за сприяння «Майбутнього Полісся» було влаштовано творчий вечір родини Кібіткіних — збулася їхня давня мрія знову дарувати свою творчість глядачам. Лунали їх власні пісні — настільки гарні та душевні, що ведуча дійства, Валентина Ксендзук, зізналася: це був один із найбільш емоційно наповнених та добрих вечорів, які відбувалися у цьому залі. А ще Кібіткіних чекав сюрприз — комп’ютер у подарунок від Володимира Литвина! І вони дуже раділи з того, що тепер зможуть записувати та роздруковувати свої пісні, виходити в Інтернет у пошуках необхідної інформації. Людмила зізналася: «Нам у житті інші люди не так часто допомагали, а тут такий гарний подарунок. Ми щиро вдячні Володимиру Михайловичу і бажаємо йому великого натхнення на нові гарні звершення!».