Шановний Вікторе Федоровичу!
5 червня 2012 року Верховною Радою України був схвалений за основу проект Закону України про засади державної мовної політики. 3 липня 2012 року відбулося голосування за нього як за Закон.
Регламентні порушення та атмосфера, що супроводжували це голосування, власне, як і саме голосування за Закон, спричинили значний резонанс, викликали неоднозначну, здебільшого негативну, реакцію у суспільстві. Разом із тим, Верховна Рада України на позачерговій сесії 30 липня 2012 року не підтримала жодного із чотирьох проектів постанов (стаття 48 Регламенту) щодо скасування рішення Верховної Ради про прийняття цього Закону. Верховна Рада також відхилила всі внесені Головою Верховної Ради пропозиції про усунення в тексті Закону неточностей та явних неузгодженостей між його положеннями (стаття 131 Регламенту), хоча їх врахування дозволило б вилучити з нього більшість проблемних моментів і значною мірою врегулювати проблему.
За таких обставин Голова Верховної Ради зобов’язаний підписати поданий йому для підпису текст закону (п.9 статті 131 Регламенту). Тому вважаю за обов’язок висловити у розвиток нашої розмови мою незмінну позицію щодо очевидних правових вад Закону та можливих суспільно-політичних наслідків у разі набуття ним чинності.

1. Закон може стати джерелом безперервного протистояння, викликом політичній та суспільній стабільності. Особливо з урахуванням того, що його використовуватимуть як збуджуючий чинник у перед­виборних кампаніях.


2. Закон несе загрозу розмивання у правовому та практичному вимірах статусу української мови як єдиної державної мови. Без чітких правових та практичних гарантій конституційного статусу державної мови, ретельно ви­значених державних механізмів, що гарантують її всебічний розвиток та застосування, українська мова може опинитися у ролі псевдо державної на фоні законодавчо закріпленої багатомовності в Україні.


3. У Законі зроблена спроба замаскувати фактичне вивищення російської мови за начебто розширенням мовних прав національних меншин. Така серйозна вада закону і його неприхована декларативність щодо прав мільйонів їх представників можуть обернутися розчаруваннями і відчуттям нерівноправності значної частини населення України.


4. Закон не побудований на жодних прогнозних, не кажучи вже про реальні, розрахунках щодо державних фінансово-економічних витрат на його реалізацію. Такий декларативний характер Законом визначених зобов’язань держави може обернутися зневірою людей і мати деструктивні наслідки.


5. Закон вимагає детального вивчення на предмет його відповідності вимогам Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та змісту Пояснювальної доповіді Ради Європи до неї. Юридично точне узгодження його тексту та змісту із міжнародно-правовими зобов’язаннями України гарантуватиме легітимність Закону не лише в очах мільйонів українських громадян, але й європейських правових та політичних інституцій.

Шановний Вікторе Федоровичу!
Знаючи Вашу занепокоєність ситуацією, що склалася у зв’язку з прийняттям цього далеко не бездоганного Закону, та Вашу налаштованість на її розумне врегулювання, прошу Вас, у разі його підписання, одночасно, а краще на випередження, дати доручення Кабінету Міністрів України:
— невідкладно розробити та внести до Верховної Ради України проект загальнодержавної програми розвитку української мови як державної з насиченим бюджетним фінансуванням її ще у 2012 році та в наступний період;
— розробити цілісний проект Закону щодо розвитку та порядку застосування мов в Україні.
Опрацювання таких документів протягом серпня та внесення їх до Верховної Ради для розгляду у перший пленарний тиждень вересня 2012 року мало б стабілізуюче суспільно-політичне значення, дозволило б нейтралізувати спроби використовувати мовну тематику у внутрішньополітичній боротьбі, яка є неминучою у передвиборний період.
Додаю до листа підготовлені мною проект Закону «Про порядок застосування мов в Україні», юридичну довідку «Щодо питання ратифікації Україною Європейської хартії», пропозиції щодо усунення неузгодженостей та неточностей у прийнятому мовному законі відповідно до статті 131 Регламенту Верховної Ради України.

Точка зору. Те, що відбувалося в Парламенті навколо мовного питання 30 липня, не може не викликати запитання — кому це вигідно? Адже, як партія влади, так і опозиція, по суті, залишаються у виграші. Одні, поспіхом «протягнувши» мовне питання, підуть до своїх виборців із запевненнями — таки зроблено! Інші, зокрема ті, хто позиціонує себе опозицією, зайнявши під час голосування позицію спостерігачів і, в більшості своїй, взагалі не прийшовши голосувати, тепер починають «махати кулаками» (а ми знаємо, що після бою кулаками не махають), і ринуться обиратися в західні області як «борці та захисники», здіймаючи при цьому якомога більше галасу та крику. Чому ж під час самого голосування не кинулися в бій? Питання, як то кажуть, риторичне. Кожен вчинив так, як йому на той момент це було вигідно, ставлячи по суті інтереси держави і народу далеко не на чільне місце. Щоб виправдати свої дії, знайшли винного — заручником ситуації став Володимир Литвин, який насправді один боровся до останнього, але його не підтримали. Чи підтримає позицію спікера, яку він чітко виклав у своєму листі, Президент, який може накласти вето на даний Закон? Наразі прогнозувати важко, тож будемо очікувати на його рішення з цього приводу.