Лесина плеяда
Щороку, коли сонцесяйна весна бореться з холодною зимою, ми відзначаємо День народження великої поетеси Лесі Українки. І ніякі суспільні потрясіння вже не змінять традицію, що склалася в Новограді-Волинському.
25 лютого, в будиночку над Случчю, де з’явилася на світ Леся, проходить «Лесина плеяда». Однак традиції мають здатність до оновлення, саме тому кожне наступне свято приносить нові штрихи, нові ідеї, нові враження.
Як ведеться, цього дня до Лесиної оселі приходять місцеві поети, приїжджають гості з різних куточків нашої країни, а також із далекого зарубіжжя. І найкращим дарунком є їхня творчість, плоди якої завше неповторні. Поети декламують свої вірші, виступають музиканти, співаки, науковці діляться спогадами про життя і творчість нашої славетної землячки.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі поетичні та прозові рядки вже відомих місцевих авторів, а також тих, хто виносить на суд читачів свої перші літературні проби.
ДЕ ТИ, ПРАВДО?
Правдо, правдо, де ти ділась?
Що неправда міцно в крісло всілась.
Брехня в світі запаніла,
Крилом чорним землю вкрила.
О ти, правдонько моя!
Стогне, плаче вся земля!
Свята правдонько прийди,
Олжу, лукавство прожени.
Всеньку нечисть вимітай,
Світлим землю ти вкривай.
Правда, правдонько моя,
В тобі сила і життя!
Бачу правду в майбутті —
В щасті, в світлі й чистоті.
Сліз та горя вже немає,
Любов з миром всіх вітає!
ДВІ НАТУРИ
Дівочий стан, дівочі очі —
Ці невгасимі світляки:
То обіцяюче пророчі,
То полохливі, то п’янкі!
Одне дівча од поцілунку
Тремтить осичини листком,
А інше, знявши обладунки,
І трунком поїть, і медком.
Одне — аж надто соромливе.
Його пригубиш, — кине в жар,
А інше, звісно, пустотливе,
Закутує в серпанки чар.
Одне обіймеш — то, здається,
Втече кудись по бережку,
А інше — радо віддається
В духмянім росянім стіжку.
ТЕРПЕЦЬ
У двері надвечір’я стука день.
По серцю б’є: Телень!
Телень! Телень!
Бо в покривало злота і цноти
В майбутній ночі кутаєшся ти.
І обрій загадково прояснів
Серпанком із останніх променів,
Послав світило за свою межу...
Нема снаги чекати — вже біжу.
ОДКРОВЕННЯ
Спокусливих ночей у тебе — пишні грона.
А скуштувати? Ягідку дала.
Згоріти мріяв я в багатті твого лона,
А ти мене, чаклунко, обпекла.
І станом обпекла, й волосся щирим злотом,
Й перлинками на кінчиках грудей,
І чимось ще таким, чого не знав я доти,
Одвічно таємничим для людей.
ПО ГРАНІ
По грані безсоромності пройду,
Немов актор по тонкому канату.
Ви тільки не жахайтесь — не впаду,
Це ж завітав я на кохання свято!
Тут почуттів не хвиля вже, а вал
Об цноту Вашу б’ється...
Та хлюпоче, і вилився увесь глядацький зал
У Ваші (до безумства рідні) очі!
Тож дотягнусь, згублюсь на царині:
Тремтливій, ніжній, вищого гатунку.
І стануть нагородою мені
Аплодисменти Ваших поцілунків.
ОБИДНО!
(по Коклюшкину)
Депутаты! Депутаты!
А работы не видно.
Обидно!
Большинство! Большинство!
А работы не видно.
Обидно!
Оппозиция! Оппозиция!
А работы не видно.
Обидно!
Олигархи! Олигархи!
А работы не видно.
Обидно!
Футболисты! Футболисты!
А работы не видно.
Обидно!
Дальше сам ты сочиняй,
Кого хочешь — подбирай.
Стих простой,
Да в нем намек —
Нашим молодцам урок.
ИСТОРИЯ
Любить историю нельзя!
Она залита потом, кровью.
С любовью лучше лик Христа
Повесь себе над изголовьем.
Любить историю? Но там,
Давным давно, дитя от Бога
Озлобленных мещан толпа
Распяла в вечную дорогу.
Любить историю? Ну нет!
Там нивы наши, наши хаты,
Детей и женщин выжигал
Со злобой лютою хан Батый.
Любить историю? Но ведь
С винтовкой шел там брат на брата!
Как может принять разум наш
Могил без имени и даты?
Любить историю? За что?
За то, что в древность и поныне
Она все делает нам так,
Чтоб было тяжко Украине?
Забудь историю, забудь
И уважать ее не надо.
И только счастье и любовь
От прошлого прими ты радо.
ЗАПЯТАЯ
Казнить нельзя помиловать
Любить нельзя грубить,
Крушить нельзя творить,
Кричать нельзя молчать,
Писать нельзя читать.
Ругать нельзя хвалить,
Украсть нельзя дарить,
Стоять нельзя лежать,
Сидеть нельзя бежать.
Регресс нельзя прогресс,
В ЕЭП нельзя в ЕС.
Живу — не понимаю,
Что хочет запятая?
СТЕКЛО
Прижавшись к любимой, стою у окна,
На сердце покой и тепло:
Оберегает от холода нас
Тоненькое стекло.
Лед. Ветер. Мороз. Метель,
Деревья стоят в снегу.
А я стою — боюсь дохнуть,
Стеклышко берегу.
Вот так и в жизни:
от черных дней,
От горя, беды и зла,
Оберегает нас с тобой
Узорчатость стекла.
Но стоит только неловко шагнуть,
Разбить стекло, и вот —
Тянет в холодную бездну нас
Жизни водоворот.
ДЕНЬ ПАМЯТИ
Служили Родине без блата и обмана.
Дворец Амина по приказу брали.
Войну вели в горах Афганистана,
Где их свинцом на прочность проверяли.
Там ждали их и пули, и награда,
И боль-чужбина била их под дых,
Когда наш взвод душманская засада
Делила вмиг — на мёртвых и живых!
Все десять лет сынов теряли даром,
Наш брат от пули лишь колени гнул,
Горели в БМП под Кандагаром,
Стояли насмерть за чужой Кабул.
Но день пришёл в средине февраля —
День памяти, конца войны-обмана,
Солдаты наши, зачехлив стволы,
Ушли с войны в Союз с Афганистана!
У них отняли льготы: сам вертись!
Чужими их считает власть родная,
Забыв о том, как там они дрались,
Свой долг, Присягу честно выполняя…
Прикрыв тельняшкой ноющие раны,
Все в орденах, и мужества полны,
Идут колонной братья-ветераны —
Афганцы — с необъявленной войны!
Зіграй, маестро, на баяні,
Зіграй про наш чудовий край!
І щоб розквітнув яблунями
Твій творчий і музичний гай!
Зіграй, маестро, на цимбалах,
Зіграй, як зорі воду п’ють.
І на узорах вишиваних
Нехай підсніжники цвітуть.
Зіграй нам, музикант від Бога,
Як вогник запалила мати,
І щоб від рідного порога
На вічний вік йому палати.
Зіграй пісні про чай вишневий,
Про рідну нашу сторону,
І щоби їх мотив веселий
Розрадив душу і струну.
Зіграй, Куркач, зіграй,
Співай, душа, співай.
І про вишневий чай,
І про поліський край.
Зіграй, зіграй, зіграй, Куркач, зіграй.
ПАМЯТИ ДРУГА
Там — в горах Афганистана —
Друг подставил мне плечо.
Помню, что болела рана,
Телу было горячо.
То туман в глазах,
То кувыркались горы,
То стрельба в ушах,
То ревели моторы.
«Прикрой!» Слышу друга голос,
И что-то чёрное, как ночь,
Из головы рвануло волос
И от меня умчалось прочь.
А туман стоял в глазах,
И кувыркались горы.
Всё та же стрельба в ушах,
И ревели моторы.
«Уходим!» Слышу друга голос.
Небо почернело, как ночь,
Что-то шевельнуло волос,
Сознанье улетело прочь.
Тишина. Открыл глаза.
Кто-то просит воды.
Мне показалось тогда —
Что-то со мной нелады.
«Он живой!» Слышу друга голос.
Кругом светло, исчезла ночь.
В бинтах голова и волосы,
Шум и стрельба уходят прочь.
Там — в горах Афганистана —
Друг подставил мне плечо.
Живу, но память, как рана,
О том — сколько их полегло.
И снова туман в глазах,
Закувыркались горы,
И снова стрельба в ушах,
Заревели моторы.
ПРИГНІЧЕНИЙ, ОБДУРЕНИЙ, ОБКРАДЕНИЙ, ЗНЕДОЛЕНИЙ НАРОД
О покоління наше трудове,
О руки наші мозолисті.
За що покарані вкотре?
За чесний труд і без користі.
За ночі ті безсонні на жнивах,
За хліб, що косами косили,
За лад, котрий був на ланах,
Ми не щадили часу й сили.
Наш труд знівечили ділки,
Бандити підло скористались,
Неправдою вели плітки,
А ми із «фігою» остались.
Грабнула банки та сволота,
Ніхто з них кари не поніс,
А чесним запихають рота,
Наш вік печаль тільки приніс.
А хліб ростили й будували
Ті руки мозолисті,
А зруйнували й розікрали
Усе ті ж руки чисті.
25 лютого, в будиночку над Случчю, де з’явилася на світ Леся, проходить «Лесина плеяда». Однак традиції мають здатність до оновлення, саме тому кожне наступне свято приносить нові штрихи, нові ідеї, нові враження.
Як ведеться, цього дня до Лесиної оселі приходять місцеві поети, приїжджають гості з різних куточків нашої країни, а також із далекого зарубіжжя. І найкращим дарунком є їхня творчість, плоди якої завше неповторні. Поети декламують свої вірші, виступають музиканти, співаки, науковці діляться спогадами про життя і творчість нашої славетної землячки.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі поетичні та прозові рядки вже відомих місцевих авторів, а також тих, хто виносить на суд читачів свої перші літературні проби.
ДЕ ТИ, ПРАВДО?
Правдо, правдо, де ти ділась?
Що неправда міцно в крісло всілась.
Брехня в світі запаніла,
Крилом чорним землю вкрила.
О ти, правдонько моя!
Стогне, плаче вся земля!
Свята правдонько прийди,
Олжу, лукавство прожени.
Всеньку нечисть вимітай,
Світлим землю ти вкривай.
Правда, правдонько моя,
В тобі сила і життя!
Бачу правду в майбутті —
В щасті, в світлі й чистоті.
Сліз та горя вже немає,
Любов з миром всіх вітає!
Ніна ЗАГОРОВСЬКА
ДВІ НАТУРИ
Дівочий стан, дівочі очі —
Ці невгасимі світляки:
То обіцяюче пророчі,
То полохливі, то п’янкі!
Одне дівча од поцілунку
Тремтить осичини листком,
А інше, знявши обладунки,
І трунком поїть, і медком.
Одне — аж надто соромливе.
Його пригубиш, — кине в жар,
А інше, звісно, пустотливе,
Закутує в серпанки чар.
Одне обіймеш — то, здається,
Втече кудись по бережку,
А інше — радо віддається
В духмянім росянім стіжку.
ТЕРПЕЦЬ
У двері надвечір’я стука день.
По серцю б’є: Телень!
Телень! Телень!
Бо в покривало злота і цноти
В майбутній ночі кутаєшся ти.
І обрій загадково прояснів
Серпанком із останніх променів,
Послав світило за свою межу...
Нема снаги чекати — вже біжу.
ОДКРОВЕННЯ
Спокусливих ночей у тебе — пишні грона.
А скуштувати? Ягідку дала.
Згоріти мріяв я в багатті твого лона,
А ти мене, чаклунко, обпекла.
І станом обпекла, й волосся щирим злотом,
Й перлинками на кінчиках грудей,
І чимось ще таким, чого не знав я доти,
Одвічно таємничим для людей.
ПО ГРАНІ
По грані безсоромності пройду,
Немов актор по тонкому канату.
Ви тільки не жахайтесь — не впаду,
Це ж завітав я на кохання свято!
Тут почуттів не хвиля вже, а вал
Об цноту Вашу б’ється...
Та хлюпоче, і вилився увесь глядацький зал
У Ваші (до безумства рідні) очі!
Тож дотягнусь, згублюсь на царині:
Тремтливій, ніжній, вищого гатунку.
І стануть нагородою мені
Аплодисменти Ваших поцілунків.
Анатолій КЛЮСКО
ОБИДНО!
(по Коклюшкину)
Депутаты! Депутаты!
А работы не видно.
Обидно!
Большинство! Большинство!
А работы не видно.
Обидно!
Оппозиция! Оппозиция!
А работы не видно.
Обидно!
Олигархи! Олигархи!
А работы не видно.
Обидно!
Футболисты! Футболисты!
А работы не видно.
Обидно!
Дальше сам ты сочиняй,
Кого хочешь — подбирай.
Стих простой,
Да в нем намек —
Нашим молодцам урок.
ИСТОРИЯ
Любить историю нельзя!
Она залита потом, кровью.
С любовью лучше лик Христа
Повесь себе над изголовьем.
Любить историю? Но там,
Давным давно, дитя от Бога
Озлобленных мещан толпа
Распяла в вечную дорогу.
Любить историю? Ну нет!
Там нивы наши, наши хаты,
Детей и женщин выжигал
Со злобой лютою хан Батый.
Любить историю? Но ведь
С винтовкой шел там брат на брата!
Как может принять разум наш
Могил без имени и даты?
Любить историю? За что?
За то, что в древность и поныне
Она все делает нам так,
Чтоб было тяжко Украине?
Забудь историю, забудь
И уважать ее не надо.
И только счастье и любовь
От прошлого прими ты радо.
ЗАПЯТАЯ
Казнить нельзя помиловать
Любить нельзя грубить,
Крушить нельзя творить,
Кричать нельзя молчать,
Писать нельзя читать.
Ругать нельзя хвалить,
Украсть нельзя дарить,
Стоять нельзя лежать,
Сидеть нельзя бежать.
Регресс нельзя прогресс,
В ЕЭП нельзя в ЕС.
Живу — не понимаю,
Что хочет запятая?
СТЕКЛО
Прижавшись к любимой, стою у окна,
На сердце покой и тепло:
Оберегает от холода нас
Тоненькое стекло.
Лед. Ветер. Мороз. Метель,
Деревья стоят в снегу.
А я стою — боюсь дохнуть,
Стеклышко берегу.
Вот так и в жизни:
от черных дней,
От горя, беды и зла,
Оберегает нас с тобой
Узорчатость стекла.
Но стоит только неловко шагнуть,
Разбить стекло, и вот —
Тянет в холодную бездну нас
Жизни водоворот.
Петро МИХАЙЛОВ
ДЕНЬ ПАМЯТИ
Служили Родине без блата и обмана.
Дворец Амина по приказу брали.
Войну вели в горах Афганистана,
Где их свинцом на прочность проверяли.
Там ждали их и пули, и награда,
И боль-чужбина била их под дых,
Когда наш взвод душманская засада
Делила вмиг — на мёртвых и живых!
Все десять лет сынов теряли даром,
Наш брат от пули лишь колени гнул,
Горели в БМП под Кандагаром,
Стояли насмерть за чужой Кабул.
Но день пришёл в средине февраля —
День памяти, конца войны-обмана,
Солдаты наши, зачехлив стволы,
Ушли с войны в Союз с Афганистана!
У них отняли льготы: сам вертись!
Чужими их считает власть родная,
Забыв о том, как там они дрались,
Свой долг, Присягу честно выполняя…
Прикрыв тельняшкой ноющие раны,
Все в орденах, и мужества полны,
Идут колонной братья-ветераны —
Афганцы — с необъявленной войны!
Владимир ДАНИК
* * *
Зіграй, маестро, на баяні,
Зіграй про наш чудовий край!
І щоб розквітнув яблунями
Твій творчий і музичний гай!
Зіграй, маестро, на цимбалах,
Зіграй, як зорі воду п’ють.
І на узорах вишиваних
Нехай підсніжники цвітуть.
Зіграй нам, музикант від Бога,
Як вогник запалила мати,
І щоб від рідного порога
На вічний вік йому палати.
Зіграй пісні про чай вишневий,
Про рідну нашу сторону,
І щоби їх мотив веселий
Розрадив душу і струну.
Зіграй, Куркач, зіграй,
Співай, душа, співай.
І про вишневий чай,
І про поліський край.
Зіграй, зіграй, зіграй, Куркач, зіграй.
ПАМЯТИ ДРУГА
Там — в горах Афганистана —
Друг подставил мне плечо.
Помню, что болела рана,
Телу было горячо.
То туман в глазах,
То кувыркались горы,
То стрельба в ушах,
То ревели моторы.
«Прикрой!» Слышу друга голос,
И что-то чёрное, как ночь,
Из головы рвануло волос
И от меня умчалось прочь.
А туман стоял в глазах,
И кувыркались горы.
Всё та же стрельба в ушах,
И ревели моторы.
«Уходим!» Слышу друга голос.
Небо почернело, как ночь,
Что-то шевельнуло волос,
Сознанье улетело прочь.
Тишина. Открыл глаза.
Кто-то просит воды.
Мне показалось тогда —
Что-то со мной нелады.
«Он живой!» Слышу друга голос.
Кругом светло, исчезла ночь.
В бинтах голова и волосы,
Шум и стрельба уходят прочь.
Там — в горах Афганистана —
Друг подставил мне плечо.
Живу, но память, как рана,
О том — сколько их полегло.
И снова туман в глазах,
Закувыркались горы,
И снова стрельба в ушах,
Заревели моторы.
Константин МАЛОВ
ПРИГНІЧЕНИЙ, ОБДУРЕНИЙ, ОБКРАДЕНИЙ, ЗНЕДОЛЕНИЙ НАРОД
О покоління наше трудове,
О руки наші мозолисті.
За що покарані вкотре?
За чесний труд і без користі.
За ночі ті безсонні на жнивах,
За хліб, що косами косили,
За лад, котрий був на ланах,
Ми не щадили часу й сили.
Наш труд знівечили ділки,
Бандити підло скористались,
Неправдою вели плітки,
А ми із «фігою» остались.
Грабнула банки та сволота,
Ніхто з них кари не поніс,
А чесним запихають рота,
Наш вік печаль тільки приніс.
А хліб ростили й будували
Ті руки мозолисті,
А зруйнували й розікрали
Усе ті ж руки чисті.
Петро АЛЕКСІЙЧУК, м.Новоград-Волинський, пенсіонер
Коментарі відсутні