ДО 27-Ї РІЧНИЦІ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Світ прокинувся 26 квітня 1986 року, ще не розуміючи, що вже живе в нових реаліях — саме цього дня трапилася техногенна аварія на Чорнобильській атомній станції. У перші дні радянська влада приховувала від людей справжню загрозу її наслідків. Навіть 1 травня у Києві провели парад. Мешканці міста масово вийшли на вулиці, святкували, їздили на пікніки. А вже затим, очевидно, побоюючись світового осуду, влада насмілилася сказати українцям правду.
І… розпочалася евакуація. Сполошеним людям дозволили взяти з собою лише одяг, кошти і документи. Нажите роками майно лишилося в їхніх квартирах. Лишилися коти і собаки. Їх із собою брати також не дозволили. Домашні улюбленці бігли вслід за автобусами, в яких вивозили їхніх господарів, і скавучали, вили. Вони ніяк не могли зрозуміти, чому їх лишають тут, не беруть із собою?
У Чорнобилі люди постійно не живуть, сюди приїжджають на роботу. А от Прип’ять — мертве місто. Асфальт порепаний, крізь нього проросли дерева, будинки рушаться. Усі квартири відкриті, обікрадені, речі з них вивезені і, мабуть, десь продані. Люди сюди вже ніколи не повернуться.
Але, виявляється, в чорнобильській зоні та поблизу неї життя триває. Це люди, які або не покидали рідних місць, або повернулися туди після евакуації. У 1986 році практично всіх звідси вивезли, але деякі відмовилися покидати землю своїх батьків і дідів. Тепер ці люди вже в поважному віці.
ДОРОГОЮ ДО НАРОДИЧІВ
Виїхали ми вранці. Якби знали, що «коростенська» дорога виявиться такою вибоїстою, такою розбитою, то ліпше поїхали б через Житомир.
Яма на ямі і ямою поганяє. Загалом через цю шосейку того дня ми втратили рівно шість годин часу. Ще й жартували: такими дорогами можна їздити хіба що на танках чи БТРах.
Проїхавши третину шляху, побачили немолодого чоловіка, котрий міняв «запаску». В таких випадках водії кажуть: «Лишив колесо на дорозі».
Відрізок такого шляху становив сто один кілометр.
Поворот на Народичі ми проминули. Чомусь не було потрібного знаку. Конспірація?
Зустріли чоловіка. З велосипедом. На рулі — моток дроту. На багажнику — лопата, вила.
— О-о! То ви вже проїхали! — «обрадував» він нас після дорожньої трясучки. — Вертайтеся назад. Повернете на Васьковичі. Там — переїзд. За ним — наліво. Там і будуть Народичі.
У передмісті, в селі Закусили, люди «під коня» садили картоплю. На горбку підсохло, поспішають.
У Народичі в’їхали, наче в казку! Колеса аж шиплять. Дорога рівненька, гладенька.
Подивувала центральна вулиця містечка, по якій ми їхали на «дальні села». Бордюри і дерева побілені. Скрізь чисто, охайно. Щоправда, повсюди чомусь багато міліції. А далі — вже не «ідилія»: хлопчина попід руки веде п’яного чоловіка. Мабуть, батька. Той хитається, намагається звільнитися від юнака, щоб іти самому. Та не виходить. І парубок знову бере того під руку.
У бабусі, котра сиділа на «лавці-зупинці», поцікавилися, як нам потрапити до таких-то-таких евакуйованих сіл.
— Вам треба вернутися трошки назад. Хоча, і по цій дорозі є також такі села. Підвезіть мене, покажу.
Однак ми вже наперед визначили свій маршрут.
«ТОЙ, ХТО ВИЇХАВ, УЖЕ П’ЯТКАМИ НАКРИВСЯ»
Ніколи не доводилося бачити річку Уж. Вода, певна річ, вже спала, але вона, покручена, у лисих острівцях і верболозах, лишалася широкою, дивовижно привабливою.
Село Лозниця. Після аварії на Чорнобильській станції людей із цього села виселили. Кілька сімей уперто не захотіли їхати у «чужі» краї. Після евакуації частина мешканців повернулася до рідних домівок. Колись це село нараховувало до трьох сотень дворів. Тепер — усього двадцять.
Коли в’їжджали до Лозниці, — побачене забило подих. Наче після бомбардування. Хати напівзруйновані, а то й зовсім розвалені. Траплялися і спалені. Понад дорогою — берези. Біля стовбурів — п’ятилітрові пластикові пляшки. У них крапає сік.
Нарешті побачили кілька «живих» будинків. Суміжною дорогою проїхала жінка на велосипеді. Фотокореспондент Володимир Потайчук різко вивертає кермо автомобіля, щоб наздогнати «аборигена». Потрапляємо на досить пристойну вуличку. Між розвалених будинків і сараїв стояли доглянуті дворі.
Велосипедистка розмовляла з чоловіком, котрий біля воріт сидів на лавці. Ми привернули їхню увагу. Підходимо до них. Представилися. Цікавимося.
— Ні, я нічого не говоритиму, — відмахується жінка середніх літ, ніяково смикаючи руль велосипеда. — Он цього дядька попитайте. Він тут давно. А я недавно приїхала.
Сіла на свій двоколісний тран­спорт і поїхала асфальтів­кою.
Підходимо до чоловіка на лавці.
— Нас були виселили, але ми повернулися, — говорить він.
— А чому?
Він відмахується:
— А! Я, як у тумані! Після вчорашнього. Он підійдіть до Назаровича, — показує пальцем на сусідню хату. — Він нікуди не виїжджав. Більше вам розкаже. — І чоловік зникає за ворітьми своєї садиби.
Йдемо за вказаною «адресою».
На обійсті — двоє чоловіків. Вовтузяться біля старенького мотоцикла «Иж». Дві собаки на ланцюгах, чорний і рудий, зустріли нас недоброзичливо. Чоловіки навіть їх «не зацитькали».
Молодший, продимлюючи цигаркою, підійшов до нас. Розговорилися. Звуть його Віктор Іванович Савлук. 48 років.
— Живу, як живу. Нормально живу, — весело каже чоловік. — Маю сина. Правда, він у Житомирі. У спецшколі. Потрапив у аварію.
— В яку?
— А-а. Нащо воно вам.
Чоловік, котрий старший, стоячи на колінах, ретельно продовжує крутити гайки на мотоциклі. Здогадалися, таких візитерів, як ми, він уже перебачив безліч. Однак, не кидаючи своєї роботи, йде на розмову.
— Звуть мене Іваном Назаровичем Савлуком. Маю шістдесят вісім років.
Киваю на молодшого:
— Родичі?
— Ні, однофамільці.
— Кажуть, що ви після аварії на Чорнобильській станції із села не виїхали.
— А чого мені виїжджати? — всміхається Назарович, міцніше затискаючи гайку на колесі. І, якось спохмурнівши, додає. — Той, хто виїхав, той уже п’ятками накрився. Туга, переживання. Треба було спочатку Київ евакуйовувати. Там радіація більша була. Але куди Горбачов виселив би мільйони?
— А у вас радіації менше?
— Менше.
— А звідки знаєте?
— Живемо ж!
І справді, дивлячись на дядька, не скажеш, що йому майже сімдесят. Підтягнутий, жвавий, міцний у руках.
— Кози ваші? — кивнув у бік старої груші, де паслося чотири тварини.
— Мої.
— А що ще тримаєте із живності?
— А більш нічого.

Наступний дім. Охайний. Дерево пофарбоване у жовтий колір. У дворі чистенько. І також дві собаки. Гавкають на непрошених гостей.
З хати вискочила жвава бабуся. Прикрикнула на собак.
— А хто ви? Що хочете?
— Ми — журналісти. Хочемо з вами поговорити.
— Ой! — стара жінка схопилася за край кофти. — У мене там праска! Саме гладжу! Не можу я!
— Може, хоч фото?
— Я ні-і! Я обдерта і такого сорому терпіти не можу!
І — втекла до хати.
Війна війною, а бабця готується до Великодня.