АВТОР «ЛЕСИНИХ ДЖЕРЕЛ» МИКОЛА МАРТИНЮК ВІДСВЯТКУВАВ 65
Про цю людину кажуть, що для галузі культури у Новограді він зробив чи не найбільше. Його називають генератором ідей, а сам він говорить, що черпає їх з життя. Режисер масових театральних видовищ, Заслужений працівник культури України, лауреат премії Лесі Українки, лауреат найпочеснішої відзнаки міста «Звягель» і ще кількох десятків звань і нагород — Микола МАРТИНЮК за своє життя обіймав різні посади, працював у різних сферах. У кожній з них, говорять його колеги, він був і залишається на рівні, а 2 травня Микола Іванович святкував поважний ювілей — своє 65-річчя. Чи відчуває він себе на цей вік, з яким настроєм зустрічає ювілей і що думає про те, що відбувається нині в Україні та місті — про це наше інтерв’ю.
— Миколо Івановичу, ви є автором головного заходу Новограда-Волинського — Міжнародного свята літератури і мистецтв «Лесині джерела». Творчі люди рідко бувають задоволені від реалізації свого «дітища», а ви задоволені?
— За 25-річну історію свято мало як підйоми та сплески, так було й менш помітним. Останніми роками ідея втрачає через те, що на святі поменшало колоритних колективів. Найяскравішим фрагментом, за задумом, має бути «вертівка» — це коли різні колективи від сцени до сцени створюють настрій для відпочиваючих. Сьогодні реалізовувати цей задум все важче, «вертівка» стала чи не самим слабким місцем у святі. Необхідні колективи є в Україні, телефонують, але далеко не завжди можуть приїхати через фінансові проблеми, відсутність транспорту чи через якісь інші причини. Професіоналів можна знайти, але професіонали часто не є такими колоритними, як художня самодіяльність, що зберігає первинні витоки народної творчості.
— Це правда, що ви більше не будете головним режисером «джерел»?
— Так. Я не збираюся бути довічним режисером свята, бо є люди, яким я можу це довірити і які можуть робити це не гірше. Знаєте, головне вчасно піти. Тому цього року я вже буду «помічником-консультантом» головного режисера. Я для себе придумав цю посаду, щоб піти.
— Вас ніколи не ображало, що багато хто прагне бачити на святі яскраві видовища, епатаж, зірок, але не високе мистецтво?
— Я до цього звик. Ще працюючи завідуючим відділом культури, я стикався з цими людьми. Не розуміючи, у чому коріння народної культури, ці люди понад усе прагнуть бачити якусь зірку, яка не те що високої культури не несе, а взагалі нічого. Це вже стало нормою — коли мистецтво підміняють шоу. Навіть високі чиновники переконані, що саме це і є культура. Усе рідше з екранів телевізорів можна почути класичну чи оперну музику, побачити вистави, зникають виступи автентичних колективів, які несуть народну творчість з глибин, притаманних лише нам, українцям… Дуже багато втрачено насправді. Чи можна відновити? Так, потрібна лише воля тих, хто володіє телеканалами, — найвпливовішим засобом донесення культури. Але великим бізнесменам, власникам медіаконцернів, очевидно, потрібно не це. Тому знаменитий ансамбль Вірського їде за кордон, там його сприймають на «ура», а вдома він виступає у напівпорожній залі.
— З цього приводу Ліна Костенко писала «Дозиметром не виміряти дози тотального спустошення душі». А чому так сталося, що за кордоном цінують наше національне, а українцям це не потрібно?
— Можливо, на це є об’єктивні причини. Наприклад, низький рівень життя людей. Це триває вже понад два десятиліття, тож маємо сьогодні покоління, яке виросло у таких умовах і яке вже не знає, що таке висока культура.
— Чи варто за таких умов вносити зміни у концепцію «Лесиних джерел», щоб адаптувати його до сучасного сприйняття?
— Розумієте, нехай ніхто не образиться, я є автором основи свята, драматургії. Режисура масових свят — особлива. Тут є театральна, «чиста» режисура, яку порушувати не можна. Є урочисті частини, є видовищні, є і народні гуляння — з цього скомпоноване свято. На мій погляд, досить вдало скомпоноване. Це підтверджує те, що святу вже 26 років, і воно проходило при усіх міських головах, жоден не відмовився. Тому я би нічого у концепції не змінював. Знаєте, багато режисерів «крижать» п’єси через те, що немає відповідних акторів на роль чи не до вподоби сюжет. Нас ще студентами застерігали цього ніколи не робити — хіба що сісти і написати краще за класика. Але ж ніхто краще Шекспіра «Ромео і Джульєтту» не напише.
Так і тут — багато було думок внести у свято те, що абсолютно не має відношення до творчості Лесі Українки. Якщо є таке бажання, — робіть інші свята. Наприклад, свято міста — презентуйте найкращим чином наше місто, його здобутки. А «Лесині джерела» — це свято, присвячене творчості Лесі Українки.
— Чому ж досі у нас немає повноцінного свята міста?
— Свято міста у нас було. Дуже багато дат і приводів, щоб зробити нові свята. Можливо, зараз не вистачає людських ресурсів чи фінансів. А можливо, просто немає бажання.
— Ви працювали на багатьох посадах. Зокрема, балетмейстером ансамблю «Полісся», директором Будинку культури, завідуючим відділом культури, міським головою, тепер працюєте у бізнесі. До якої роботи більше «лежала душа»?
— Другорядних посад не буває. На кожній роботі треба нести повну відповідальність, я так і робив. Нічого не хотів би в цьому змінити.
— Не відчуваєте сьогодні дефіциту особистостей такого рівня, як Мамайчук, Гончарук, Ковальський (цей список можна продовжити), якими новоград-волинці могли би пишатися?
— Дійсно,таких постатей бракує. Можна згадати ще багатьох діячів, які залишили вагомий слід: Борис Шарварко, Семен Іванов, Дмитро Розгон, Петро Сурай, Михайло Артемюк. Ці люди виховувалися при іншій системі. А те, що я говорив про нашу сучасність, де культуру підміняють шоу, — вона не виховає таких людей.
— А як оцінюєте потенціал людей, котрі нині працюють у галузі культури?
— Тут працює багато людей, які добре знають свою справу, володіють фахом. Розумієте, працівники культури дуже вразливі і загальна обстановка у державі не завжди спонукає їх до глобальних змін у культурі. Вони роблять те, що у їх силах. Я пережив часи, коли дуже сильно сварили за те, що не використали кошти, а сьогодні їх держава виділяє лише на основні статті, а не на розвиток галузі. Та й у свідомості людей ще багато чого слід змінити. Скажімо, у Німеччині чи Італії люди за культурними інтересами об’єднуються у клуби. Наприклад, люблять співати — вносять членські внески, наймають спеціаліста, шиють собі костюми, самостійно їздять виступати на фестивалі. Усе для того, аби реалізувати даний Богом талант собі у задоволення. Держава на це нічого не виділяє, а поняття «будинок культури» там практично немає. У нас такого немає — за звичкою чекають від держави. А держава нічого не дає, і ми стоїмо на роздоріжжі.
— Окрім «Лесиних джерел», чи проводяться у місті заходи, які ви, як режисер, вважаєте гідними уваги?
— Таких заходів є чимало. Є дуже багато колективів і відповідальних керівників, є ким пишатися. Бракує лише чогось, що повело би їх за собою… Мені подобається, як працює організатор загальноміських заходів Ірина Панасюк. Я багато років з нею працюю, вона була моїм першим помічником під час організації «джерел». Мені подобається, як вона ставиться до роботи, хоча й занадто переживає за кожен фрагмент, так не варто.
— Чи можете виділити когось з наших мерів, хто був чи є, на вашу думку, найбільш лояльним до галузі культури?
— Не пам’ятаю такого мера, який би не шанував галузь. У найскладніші роки розбудови активну участь у поїздках зі мною у міністерство брав Анатолій Андрійович Ринка. Тоді була реконструкція парку, літнього театру, Будинку культури, благоустрій фортеці, будівництво пам’ятника Лесі Українці. Доводилося зустрічатися з авторами цих проектів. Усі мери міста і після цього завжди добре ставилися до культури.
— Колись у Новограді бували зірки з усього Союзу, і ви ці часи пережили. Зустрічі з ким із відомих артистів запам’яталися?
— Спілкування з народними і заслуженими артистами — це завжди приємно. У нас давали концерти Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, подружжя Білоножків, Софія Ротару, Валерій Лєонтьєв, навіть Едіта П’єха, яка ніколи не опускалася до рівня районних будинків культури та багато інших. Новоград був у виграші тому, що через наше місто курсував дуже зручний потяг «Москва-Трускавець». Ми купили тоді сучасні колонки (вони, здається, досі збереглися), які дозволяли артистам приїхати з музичними інструментами, а не тягнути за собою цілі фури з обладнанням, підключитися і виступити. Усі ці зустрічі залишили по собі багато згадок. Шкода, не про усі пресі можна розказувати (сміється — авт.).
— Погоджуєтеся з тим, що режисер — це людина, котрій є що сказати?
— Безумовно. Коли я брався за якусь справу, завжди бачив, для чого це роблю. Так було під час реалізації програми «Пам’ятники», коли у місті реставрували і поміняли багато пам’ятників. Був період, коли економіка Союзу вже «тріщала по швах» і культура практично не фінансувалася — тоді я придумав творчо-виробниче об’єднання. Ми заробляли гроші і використовували їх на потреби галузі. На цьому ТВО дуже піднялася місцева культура, а наш досвід зацікавив міністерство, і мене запрошували читати лекції на регіональних семінарах. На цю ж тему читав лекцію у Московському Міністерстві культури, звідки до нас потім направили спеціалістів за досвідом. Пізніше об’єднання було ліквідовано. Інше ініційоване мною об’єднання — «ОМА» (об’єднання музичних колективів). Вивчали досвід музичних колективів, створили для них спільну базу інструментів, на цій базі у місті виникли високого рівня вокально-інструментальні колективи.
— Кажуть, режисери бувають трьох видів: розумні, винахідливі і більшість. Ви до яких себе відносите?
— (Сміється — авт.) Напевно, в ідеалі має бути всього потроху. Треба мати і розум, і проявляти винахідливість. А ще використовувати те, що зробили до тебе і генерувати власне.
— Відчуваєте себе на 65?
— Колись у дитинстві цей вік асоціювався у мене зі старезним дідом, але я себе дідом не відчуваю. Хоча маю чотирьох прекрасних онуків. Тому зустрічаю ювілей з хорошим настроєм. У мене завжди хороший настрій, бо я — впертий оптиміст. Намагаюся багато рухатися, бути активним. Не даю, щоб мене приспали роки.
— Що ж, редакція газети «Звягель» бажає вам ніколи не відчути себе «приспаним роками». З чудовим ювілеєм і найкращих звершень!