Макар (імена у матеріалі змінено) у вікно побачив, що до його двору зайшов якийсь чоловік.
Вийшов на ганок і неабияк здивувався:
— Невже Павло?!
— Він, він, — посміхнувся несподіваний гість. — Не чекав?
— А ти звідки?
— Вже тиждень, як відкинувся.
— А тут яким боком?
— До тебе приїхав.
— До мене?! Чого?
— Ну так, побачити, перетерти дещо.
— Дещо?
— Ну, не дещо, а просто поговорити. Як раніше.
— Заходь тоді. До хати.
— Зайду.
Зробила великі очі й Лариса, Макарова дружина. Кого-кого, а на такого гостя також не очікувала. Не вельми цьому тішилася. Замислившись, подумала: «І чого чорти принесли? Вічно, як з’явиться, то щось трапиться! Тим більше, мій давно зав’язав із минулим».
Макар подав дружині знак, щоб та накрила стіл.
Лариса неохоче ступила до кухні.Забрязкотіла посудом. А через декілька хвилин почала виносити тарілки з нехитрими наїдками. Потім принесла пляшку оковитої. Сама за стіл не сіла. Заходилася прибирати на кухні.
Павло покрадьки поглипував у її бік.
Макар це помітив, відмовився від другої чарки.
Павло аж вирячився.
— Ти чого, братан?!
— Проблеми маю, — поглядаючи на двері кухні, відказав Макар.
Гість пильно подивився на колишнього приятеля. Поцікавився:
— Які проблеми?
Макар був небагатослівним:
— Печінка.
Павло, здається, не повірив. Мовчки налив собі чарку, відтак подивився на господаря оселі. Кивнув на пляшку.
— Може, будеш?
Макар заперечливо крутнув головою:
— Ні-ні. Собі наливай… Пий на здоров’я.
— Хм…
Павло випив. Занюхав хлібом. Налив третю.
Потім вийшли надвір покурити.
— Щось я не зрозумів твого гумору, — підкуривши цигарку, мовив гість. — Справді нутро хворе чи якісь приколи?
— Справді.
— Що, справді?
— Я ж говорив.
— Ну-ну, — Павло спохмурнів. Помовчав. Потім сказав. — Міг би і пригубити. Гарно зустрічаєш друзів.
Макар промовчав. Він хотів одного — щоб колишній дружок якнайшвидше пішов із його двору. Пригадав, як Павло перед останнім ув’язненням лип до його Лариси. Навіть тоді почубилися. Після того вже й не бачилися. Павло сів. На п’ять років. За розбій.
Гість ніби вловив хід Макарових думок.
— Ти, бачу, й не куриш уже?
— Вже років три, — відказав Макар.
Далі розмова не клеїлася. Павло закурив другу цигарку. Запитав:
— Як живеш-то?
— Слава Богу.
— А Лариса?
Макар умить напружився.
— А що Лариса? Працюємо, живемо.
Павло носком черевика розтер на землі недокурок. Зиркнув на ганок.
— Доп’ємо?
Макар не поспішав із відповіддю. Павло щось кинув ущипливе. Макар — щось у відповідь. Зав’язалася сварка. Крики почула Лариса. Збігла з ганку. Павло у цей момент уже швидко крокував до хвіртки. А її Макар рукою тримався за груди. Крізь його пальці сочилася кров.
— Він мене штрикнув ножем, — сказав і почав присідати.
Лариса підхопила чоловіка. Допомогла йому дійти до ганку. Посадила на сходинку і побігла в хату по мобільний телефон, аби викликати «швидку».

Павло навіть не витер кров на руках. Зупинив перше-ліпше авто.
— Шеф, плачу двійний тариф. Мчи до міста. Поспішаю.
Водій легковика відкрив дверцята навпроти себе.
— Гаразд, сідай. Тільки я в бак бензину доллю, — сказав і вийшов із салону.
Хотів вийти і Павло, покурити, та двері чомусь не піддалися. Він і не зрозумів, що їх заблокували.
Нападник опинився в пастці. Затарабанив кулаками по склу. Зарепетував:
— Відкрий двері, потворо!
Водій автівки нахилився над віконцем. Голосно сказав:
— Виб’єш скло — пошкодуєш. — Потім видобув із куртки мобільний телефон і кудись зателефонував.
А незабаром під’їхав наряд міліції.
— Де той кадр?
— Он, у машині.
Як виявилося, Павло не помітив, що на «таксі», у яке він сів, були сині міліцейські номери. А «шефом» виявився оперативник. Тільки він був у «штатському» і їхав на Ларисин виклик. Слідом мчало ще одне авто з оперативниками.
Павла заарештували. Тепер на нього чекає новий строк. А за життя Макара борються лікарі.