Сповідь «конфіскатора»:
«Ми тоді ще не знали, чим нам відгукнеться той «візит» до баби Люби.
А все почалося з сигналу, який надіслав до відділку наш інформатор.
Одне слово, викликає мене і мого колегу по роботі наш «папік», тобто, начальник. Мовляв, каже, є самогонна точка. Треба її накрити. Самогонниця — хитрюща, з досвідом. Не раз її попереджали і штрафували. Тож, велить наш шеф, маємо зробити все, як слід: свідки, протокол, конфіскація…
Отож, поїхали ми виконувати наказ головного. На «уазику».
Баба Люба нас, звісно, не чекала. Але запах оковитої ми вчули одразу.
«Де, Любов Ониківно, сховали заборонений продукт?» — толерантно запитуємо запеклу самогонницю.
Баба Люба спочатку, ніби дуже здивувалася. Випинає груди і суворо встромляє руки в боки: «Який такий продукт?!».
«Ой, бабо Любо, не дуріть нас, — знову терпеливо відказуємо. — Інформація на вас прийшла. Ось, будь ласка».
Баба Люба спересердя аж підстрибує і викладає цілу тираду: «То злі язики! Заздрісники! Щоб їм ні дна, ні покришки! Брешуть, окаянні! А вас чорти знову принесли! Покиньте поміщеніє! Це приватна власність! Нічого в мене немає!».
Ми і цей випад зносимо. Але ж наші носи чують, що він десь є, отой продукт незаконно-саморобний. Аромат його аж на всю веранду стоїть!
«Ой, не кажіть! — на те ми їй стійко. І раптом під столом побачили трилітрові слоїки. — А що то у вас там стоїть?!».
Баба Люба вмить пополотніла. Процідила: «Вода!»
Іронізуємо: «Може, дасте напитися»?
Баба Люба знову підстрибнула і дихнула чортом: «Щоб ви смоли понапивалися! Щоб вас чорти до пекла позабирали! Щоб ви тією водичкою вдавилися! Щоб вона для вас була останньою! Щоб вам і пива ніхто не дав!».
Але протокол ми таки склали. Як належить. У присутності свідків.
Баба Люба і їм усякого «ласкавого» набажала.
Самогонний апарат і сивуху ми конфіскували. А відтак із почуттям виконаного обов’язку поїхали до відділку.
Потім нам дуже важко було пережити церемонію ліквідації «конфіскату». Особливо найболючішим був момент, коли ми під наглядом «папіка» і представників мерії той самогон своїми руками виливали у каналізацію. Тоді ледь стримували сльози. Але обов’язок є обов’язок!
А далі з нами почало творитися щось незрозуміле. Було якесь свято. Я і мій колега пішли до магазину. Купити пляшку міцненької. Ну, буває, що треба.
Коротше, зайшли ми до торгової точки, а горілки… немає!
«А куди поділась-то??!» — здивовано питаємо у Зінки.
А вона на це так спокійненько: «Довго спали! Розібрали!».
Поплелися ми до наступного магазину. Виявилося, що і там усе розмели. Навіть пива не дали.
Де ми тоді тільки не були, але так нічого й не знайшли.
А на другий день історія повторилася.
І на третій.
І на четвертий…
І тут нарешті дійшло — нам «пороблено»… Кажуть, що відробити може тільки той, хто поробив. Тут ми все й збагнули. Стало моторошно, але чимдуж чимчикуємо до баби Люби. А вона на нас, ніби вже й чекала. Демонстративно руки встромила в боки і єхидненько посміхається:
«А! Прибігли, сатрапи! Не наливають?! Пригадали мої слова?».
Зрештою, покаялися, і баба Люба нас простила. Прокляття зняла. Навіть на дорогу пляшку дала.
Ось таке лихо нас спіткало. Хай воно таке ні з ким і не трапляється».