Так про себе каже вихователька Ірина Горбатюк. Вона й сама колись була вихованкою садочку №9, а після того, як закінчила цей дошкільний заклад, через багато років повернулася сюди працювати. Спочатку — музичним керівником, згодом — вихователькою. Можливо, тому у кожній дитині вона бачить себе у дитинстві: таку ж щиру малечу, котра усе хоче пізнати, але ще так мало знає про цей великий дивовижний світ.
«Яка вона — ваша Ірина Іванівна? — запитала я у нинішніх вихованців садочка. — Вона добра, з нею цікаво, і вона нас водить на екскурсії», — відповіли діти. Колеги з приємністю називають її «наша Ірина Іванівна» і додають: «Ви самі побачите, яка вона… Щойно зайдете — вона засяє!».
Вона й справді засяяла, побачивши кореспондента із фотографом на порозі садочку у свій звичайний робочий день. По-перше, через те, що це було для неї зовсім не очікувано, а по-друге — тому, що колеги підготували для неї такий приємний сюрприз із нагоди ювілею, який вона святкувала 5 грудня.
— Це добре, коли мрії дітей стають реальністю. І що моя мрія теж здійснилася, бо я з дитинства мріяла стати вихователькою, — поділилася Ірина Іванівна. — Коли зустрічаюся з друзями, то вони пригадують: «Ірка, а пам’ятаєш, як ще з садочку, коли усі діти бавилися на майданчику, ти стояла і чекала, коли виведуть менших дітей, щоб допомагати вихователям їх бавити?» (сміється — авт.). Справді, іншої роботи я для себе з дитинства не уявляла. Тому моє кредо: щодня шукати віконце, де дитяче світить сонце!
Вихователька переконана, що однакових дітей немає. Говорить, що усі вони різні, цікаві, унікальні:
— Усіх дітей люблю, бо завжди ставлю себе на місце їхніх батьків: а якби мою дитину у садочку чи школі не любили? У роботі з дітьми найважливіші риси — це чуйність, доброта і любов до професії, а вища освіта є далеко не найпершою умовою.
Щастить тому, хто має роботу, від якої кожен день на обличчі сяє усмішка, а життя наповнене гармонією. Тому Ірина Горбатюк відносить себе до щасливих людей і дякує колегам та батькам вихованців за високу оцінку роботи.