Не один день і не одну ніч шукали Яніка. Поїхав з дому — наче крізь землю провалився!
А потім поповзли чутки, що його то там бачили, то там…
Шукали «там і там», але не знайшли. Пропав чоловік — і край.
Аж раптом надійшла трепетна звістка: Янік знайшовся! Аж на Кубані вигулькнув!
І слова зажадав! І зібралися охочі його послухати. І почалося...
— Шановний, пане Яніку. А чого ви приїхали до Ростова?
— О-о-оооо… — важко зітхнув Янік. — Скажу так: несподівано. Вован звякнув і сказав, що треба «рвати кігті». Ну я, як кажуть, ноги на плечі — і дав ходу. Поносило мене... Навіть обстрілювали. Боєголовками. Бандформування. Вся машина в дірках була. Ледь вирвався. До моря...
— А як ви до нас доправилися?
— Човником. Морячка Соня дала. За що їй дуже вдячний. Правда, взаді Допа з Гепою пливли. Але Вован їх повернув на материк. Для якогось дєла...
— А як він їх повернув?
— Ну ви, блін, даєте! У Допи мобіла була!
— А хто вам форватер указував?
— Дельфіни. За що їм дуже вдячний.
— Чому ви вирішили плисти саме до Ростова?
— А тут братани кучкуються.
— А де ви пришвартувалися?
— У давнього свого кореша. У нього теж дві ходки.
— Скажіть, будь ласка, пане Яніку. А чому ви стільки часу мовчали? Вас хтось попросив?
— Вован! Сказав, що про мене ходять усілякі чутки, тіпа, що я врізав дуба. І сказав, щоб я сказав, що я ще живий. І що я — з повними полномочіями.
— А вам відомо, що Вован на вашу територію претендує?
— Я знаю. У нього також — шиза. Що поробите — весна. Хто там далі?
— Пане Яніку, Межигір’я — у вашій особистій власності?
— А хто це спитав? Журналіст у зеленій кофті? З Майдану? А як ви сюди потрапили?
— На вертольоті.
— Бачиш! Я човником митарився, з цунамі боровся, а він — вертольотом! Що робиться без мене! Але дам відповідь. Офіційно заявляю! Я продав хату в селі і купив Межигір’я. А оте, що там поряд, ну, озера, будівлі всілякі, — не моє. Я їх орендую. І майданчики. Щоб вертольотик ставити. Щоби потім по воздуху літати. А ті картинки про розкіш, що вам показують, то, як кажуть, все мені підкинули. Ви знаєте, як це робиться...
— А правда, що ви відмивали гроші в Швейцарії?
— Це хто спитав? А, зелена кофта! Чи це не у вас яйце охорона забрала? Вас там хлібом не годуй, аби щось у мене кинути. Але дам відповідь і на це запитання. Коротше, коли я плив на човнику, то з кишені випало кілька гривень у воду. А тут — водолаз. Зібрав гроші. Мені повернув. Ось вони і помилися. Хто там далі?
— Додому збираєтеся повернутися?
— Звичайно. Козу треба доїти. Я обов’язково повернуся! Ви тільки ждіть! Але Вован поки не пускає. Стрілку назначив. Коротше, до зустрічі. Бувай, зелена кофта!
І після цього Янік знову зник. Не видно його, не чути.
Щоправда, дехто подейкує, що він був помічений у африканському племені Тумба-Юмба. Ніби, сидить Янік біля багаття у глибокій задумі. То камінці перебирає, то щось малює на піску. А коли щось загуркотить у небі, то задере Янік голову — і довго, довго дивиться у небесну блакить…
(Історія вигадана, будь-які співпадіння з реальними людьми — випадкові.)